Хулія заспокоїлася лише тоді, коли вже з сигаретою в роті тернула сірника. Донести вогник до сигарети було непросто: рука тремтіла так, наче щойно торкнулася обличчя Смерті.
— Це звичайний шаховий клуб, — пояснив Сесар, поки вони піднімалися сходами. — Клуб імені Капабланки.
— Капабланки? — Хулія підозріливо подивилася на прочинені двері. У глибині приміщення можна було побачити столи, над якими схилилися якісь чоловіки. І купки глядачів навколо них.
— Хосе Рауля Капабланки, — уточнив антиквар, затиснувши під пахвою ціпок і знімаючи капелюха та рукавички. — Дехто вважає його найкращим шахістом усіх часів… У світі повно клубів і турнірів його імені.
Вони ввійшли до приміщення, поділеного на три великі зали приблизно на дюжину столів — майже за кожним точилася боротьба. Тут стояв якийсь особливий гул: було не гамірно, але й не тихо. Гул нагадував стриманий, майже урочистий шепіт у велелюдному храмі під час відправи. Дехто з гравців та глядачів здивовано, навіть осудливо втупився в Хулію: тутешня публіка складалася з самих чоловіків. У приміщенні пахло тютюновим димом та старою деревиною.
— Хіба жінки не грають у шахи? — запитала Хулія.
Сесар, котрий перед тим, як увійти сюди, взяв її під руку, замислився.
— Правду кажучи, я про це не думав. Утім, тут жінки, напевно, не грають, — підсумував він. — Можливо, вдома, між пранням та куховарством.
— Жінконенависник!
— Це так говорять задля дотепу, люба. Не дратуйся.
їх зустрів привітний, балакучий, уже немолодий чоловік з помітною лисиною та акуратно підстриженими вусами. Сесар відрекомендував його Хулії як сеньйора Сіфуентеса, директора аматорського товариства імені Хосе Рауля Капабланки.
— Товариство налічує п’ятсот членів, — з гордістю наголосив той, показуючи їм нагороди, дипломи та фотографії, що прикрашали стіни. — А ще ми проводимо загальнонаціональний турнір… — Сеньйор Сіфуентес зупинився перед вітриною, в якій було виставлено кілька комплектів шахів, радше старих, ніж старовинних. — Гарні, еге ж?.. Певна річ, ми тут користаємося лише моделлю «Стаунтон».
Він обернувся до Сесара, наче чекав на схвалення, й антиквар визнав за потрібне відреагувати належним чином.
— Авжеж, — мовив він, і Сіфуентес приязно посміхнувся.
— Вони дерев’яні, — завважив він. — Ніякої пластмаси!
— Ще б пак.
Потішений Сіфуентес обернувся до Хулії.
— Вам варто було 6 завітати до нас якоїсь суботи ввечері. — Він задоволено обдивився довкруг, наче курка, що оглядає своїх курчат. — Сьогодні звичайний день: любителі, які зазирнули сюди після роботи, щоб пограти перед тим, як піти додому вечеряти, пенсіонери, які просиджують тут цілими вечорами… Обстановка, як бачите, вельми приємна, вельми…
— Надихаюча, — мовила Хулія навмання, однак Сіфуентесу це визначення сподобалося.
— Саме так, надихаюча. І, як ви самі бачите, у нас багато молодих людей… Отой хлопець, приміром, це взагалі щось неймовірне. Йому лише дев’ятнадцять років, а він уже написав дослідження на сто сторінок про чотири напрямки німцоіндійського дебюту.
— Це ж треба. Німцоіндійського… Звучить… — Хулія відчайдушно шукала потрібне слово: — … вичерпно.
— Ну, може, вичерпно і перебільшення, — скромно визнав Сіфуентес, — але це справді вагома праця.
Хулія подивилася на Сесара, мовби благаючи про допомогу, однак антиквар лише звів брови, із ввічливим інтересом прислухаючись до їхньої розмови. Він нахилився до Сіфуентеса, склавши за спиною руки, що тримали ціпок та капелюх, і здавався дуже потішеним…
— Я й сам, — додав шахіст, тицьнувши себе пальцем у груди на рівні першого ґудзика жилетки, — кілька років тому зробив скромний внесок…
— Неймовірно, — озвався Сесар, і Хулія стурбовано глянула на нього.
— Це щира правда, — усмішка директора випромінювала удавану скромність. — Підваріант захисту Каро-Кан з системою двох коней. Знаєте, кінь, слон, ферзь… Варіант Сіфуентеса… — Він з надією подивився на Сесара. — Можливо, ви чули…
— Звичайно, — не змигнувши оком, відповів антиквар.