— Тут і справді був мат у три ходи… — пояснив він Хулії. — Хай там як, а білий король потрапив у безвихідь.
— Тоді я нічого не розумію, — озвалася дівчина. — Що сталося?
Сіфуентес стиха реготнув:
— Цей білий слон міг прикінчити короля, хоча до того, як він зробив хід, ніхто з присутніх не завважив такої можливості… А проте цей кабальєро, чудово знаючи, яким повинен бути хід, не схотів його робити. Він зіграв слоном лише для того, щоб показати нам, якою мала бути комбінація, але поставив його не на ту клітину, і тепер ця фігура не являє жодної загрози.
— Все одно не розумію, — проказала Хулія. — Він що — не хоче виграти?
Директор клубу імені Капабланки стенув плечима.
— Цікава річ… Він уже п’ять років ходить сюди, і це найкращий з усіх відомих мені шахістів, але я жодного разу не бачив, щоб він виграв партію.
У цю мить гравець підвів голову, і його погляд зустрівся з поглядом Хулїї. Все його самовладання, вся впевненість, що він їх являв під час гри, мовби розвіялися, начеб, догравши партію й подивившись на довколишній світ, чоловік втратив ті свої риси, через які йому заздрили чи поважали інші люди. І щойно тепер Хулія звернула увагу на його позбавлену смаку краватку, на брунатний зім’ятий на спині й розтягнутий у ліктях піджак, на погано поголене підборіддя, де вже пробивався новий поріст, — чоловік вочевидь голився о п’ятій чи шостій ранку, перед тим як сісти в метро або тролейбус, щоб дістатися місця роботи. Навіть зір у нього погас, зробився сумним та невиразним.
— Дозвольте відрекомендувати вам сеньйора Муньйоса, шахіста, — мовив Сіфуентес.
IV. ТРЕТІЙ ГРАВЕЦЬ
— У такому разі, Ватсоне, — мовив Холмс, — хіба не цікаво пересвідчитися в тому, як іноді, щоб узнати минуле, слід спершу з’ясувати майбутнє?
— Це реальна партія, — завважив Муньйос. — Дещо дивна, але логічна. Останній хід зробили чорні.
— Справді? — запитала Хулія.
— Справді.
— Звідки ви це знаєте?
— Знаю.
Вони знаходилися в студії Хулії, перед картиною, освітленою всіма наявними в помешканні лампами. Сесар вмостився на дивані, Хулія сиділа на столі, дещо зніяковілий Муньйос стояв перед твором ван Гюйса.
— Хочете випити?
— Ні.
— Може, сигарету?
— Дякую, я не палю.
В студії панувало замішання. Шахіст, здавалося, почувався незручно в зім’ятому, застебнутому на всі ґудзики плащі, якого він так і не зняв, мовби залишаючи за собою право будь-якої миті піти без жодних пояснень.
Вигляд у нього був похмурий і недовірливий; довелося докласти чималих зусиль, щоб затягти його сюди. Спочатку, коли Сесар та Хулія виклали йому суть справи, на обличчі Муньйоса відбився такий вираз, що не потребував коментарів: він вочевидь мав їх за божевільних. Потім шахіст нашорошився й приготувався до оборони. Мовляв, нехай вони його вибачать, він не хоче їх образити, але вся ця історія з середньовічними вбивствами та намальованою на картині шаховою партією видається надто дивною. І навіть, коли все, що вони розповіли, щира правда, йому незрозуміло, до чого тут він, Муньйос. «Зрештою, — чоловік повторив це так, мовби хотів установити певну дистанцію, — я лиш бухгалтер, звичайний службовець».
— Але ви граєте в шахи, — заперечив Сесар, зобразивши на своєму обличчі найчарівнішу посмішку. Вони щойно перетнули вулицю і тепер сиділи в якомусь барі неподалік від автомата з сигаретами, що час від часу турбував їх, видаючи звуки нехитрої мелодії, якою підманював простаків.
— Граю. Ну то й що? — у відповіді Муньйоса не було виклику, лише байдужість. — Багато хто грає в шахи. І незрозуміло, чому саме я…
— Кажуть, ви кращий за інших гравець.
Шахіст якось непевно подивився на Сесара, мовби хотів сказати, — принаймні так здалося Хулії, — «можливо, так воно і є, але це ніяк не стосується справи. Бути кращим — ще нічого не значить. Можна бути кращим так само, як можна бути блондином чи плоскостопим, але зовсім не обов’язково з’являтися з цим на люди».