— Я звернулася до нього по допомогу — це стосується картини, яку я зараз реставрую, — її здивувало, що поліцейський нічого не занотовував, мабуть, це було складовою його методу: люди висловлюються вільніше, коли гадають, буцімто їхні слова розвіюються в повітрі. — Ми, як вам, мабуть, відомо, майже годину розмовляли у нього в кабінеті. І навіть домовилися про наступну зустріч, але більше я його не бачила.
Фейхоо крутив у руці коробку сірників.
— Про що ви розмовляли, якщо моя цікавість не видасться вам надто брутальною?.. Сподіваюсь, ви поставитеся з розумінням і вибачите мені такого роду… гм… особисті запитання. Запевняю вас, це звичайна формальність.
Хулія зробила затяжку, а тоді заперечливо похитала головою.
— Здається, ви маєте мене за ідіотку.
Поліцейський примружив очі й трохи випростався на стільці.
— Вибачте, я не розумію, з чого ви взяли…
— Зараз я вам скажу, з чого я взяла, — Хулія буквально розчавила недопалок у купці скріпок, не звертаючи уваги на жалісний погляд, яким Фейхоо супроводив цей її рух. — Я не проти того, щоб відповідати на ваші запитання. Але перш, ніж ми продовжимо розмову, прошу сказати мені, посковзнувся Альваро чи ні.
— Насправді… — Фейхоо трохи знітився, — я не маю доказів…
— Отже, нам нема про що розмовляти. Однак, якщо ви гадаєте, нібито в цій смерті є щось непевне, і намагаєтеся розв’язати мені язика, то я відразу хочу дізнатися, що відбувається: ви допитуєте мене як підозрювану?.. У такому разі я негайно йду звідси або прошу викликати адвоката.
Поліцейський примирливо звів руки.
— Це було б передчасно. — Він криво посміхнувся й засовався на стільці, ніби знову добираючи потрібні слова. — Поки що офіційно вважається, що професор Ортега помер через нещасний випадок.
— А якщо ваші неперевершені експерти зрештою доведуть протилежне?
— Тоді… — Фейхоо зробив непевний жест: — Вас підозрюватимуть не більше, ніж будь-яку іншу особу, пов’язану з небіжчиком. Уявляєте, який це довжелезний список…
— У тому-то й справа. Я не знаю жодної людини, здатної вбити Альваро.
— Що ж, це ваше діло. Я дивлюся на це інакше: виключені з університету студенти, заздрісні колеги, покинуті коханки, ревниві чоловіки… — Він перелічував, загинаючи пальці, й замовк, коли пальців забракло. — Ні. Ви не можете не визнати важливості своїх свідчень.
— Чому? Ви відносите мене до категорії покинутих коханок?
— Я не збираюся заходити так далеко, сеньйорито. Але ви бачилися з ним за кілька годин перед тим, як він зламав череп… Чи йому зламали.
— Годин? — цього разу Хулія справді розгубилася. — Коли він помер?
— Три дні тому. У середу, між другою годиною дня та дванадцятою ночі…
— Цього не може бути. Тут якась помилка.
— Помилка? — вираз обличчя поліцейського змінився, тепер він недовірливо втупився в Хулію. — Помилки не може бути. Це висновок експертів.
— І все ж вони помилилися. На двадцять чотири години.
— Чому ви так вважаєте?
— Тому що в четвер увечері, наступного дня після нашої з ним розмови, Альваро прислав мені додому документи, які я просила.
— Що за документи?
— Про історію картини, з якою я зараз працюю.
— Ви одержали їх поштою?
— їх приніс кур’єр увечері того ж таки дня.
— Ви пам’ятаєте, з якої агенції він був?
— Так. З «Урбекспрес». Це було в четвер близько восьмої… Як таке пояснити?
Поліцейський скептично пирхнув собі у вуса.
— Ніяк. У четвер увечері Альваро Ортега був уже цілу добу мертвий, отже він не міг послати бандероль. Хтось… — Фейхоо зробив коротку паузу, щоб Хулія піймала його думку. — Хтось зробив це за нього.
— Хтось? Хто саме?
— Той, хто його вбив, якщо його вбили. Гаданий злочинець. Або злочинниця, — поліцейський із цікавістю глянув на Хулію. — Не знаю, чому до людини, яка скоїла злочин, ми завжди застосовуємо іменник чоловічого роду… — Тут йому в голову вочевидь прийшла якась думка. — А до цих документів, нібито надісланих Альваро Ортегою, не був раптом доданий якийсь лист або записка?
— Там були тільки документи, але логіка підказує, що їх прислав він… Я певна, тут якась помилка.
— Жодної помилки. Він помер. у середу, а ви одержали документи в четвер. Можливо, агенція припізнилася з врученням.
— Ні. Я певна, що ні. На штемпелі стояла та сама дата.
— Хтось був із вами того вечора? Я маю на увазі — якісь свідки?
— Навіть двоє: Менчу Роч та Сесар Ортіс де Посас.
Поліцейський втупився в неї. Його здивування виглядало щирим.