— Дон Сесар? Антиквар з вулиці Прадо?
— Він самий. Ви з ним знайомі?
Фейхоо якусь мить вагався, перш ніж ствердно хитнути головою. «Так, вони знайомі. Це пов’язано з його службою. Але він не знав, що Хулія та дон Сесар друзі».
— Як бачите.
— Авжеж.
Поліцейський постукав кульковою ручкою по столу. Він почувався незручно і мав на те причини. Як дізналася Хулія наступного дня з вуст самого Сесара, головний інспектор Касиміро Фейхоо не був зразковим службовцем. Його професійні зв’язки зі світом мистецтва та антикваріату давали йому змогу наприкінці кожного місяця до платні, яку він одержував за службу в поліції, додавати непоганий куш. Час від часу, коли знаходили партію вкрадених мистецьких творів, якийсь із них зникав через задні двері. У цих операціях брали участь довірені посередники, які платили Фейхоо певний відсоток від свого прибутку. І — такі вже примхи долі — одним із цих посередників був Сесар.
— Хоч би там як, — мовила Хулія, котра поки що не знала подробиць біографії старшого інспектора, — гадаю, наявність двох свідків нічого не доводить. Я могла сама послати собі ці документи.
Фейхоо мовчки хитнув головою, але тепер у його погляді було більше остороги. А ще в його очах — як зрозуміла Хулія згодом, із суто практичних міркувань — з’явився новий вираз поваги.
— Авжеж, уся ця справа дуже дивна, — нарешті озвався він.
Хулія дивилася просто себе. На її думку, все це було вже не дивним, а зловісним.
— Не розумію тільки, хто міг бути зацікавленим у тому, щоб я одержала ці документи.
Фейхоо, прикусивши нижню губу, дістав із шухляди записника. Вуса в нього знову опустилися — безсило і стурбовано, — поки він, здавалося, зважував усі «за» та «проти» цієї ситуації. Поліцейського вочевидь пригнічувало скрутне становище, в яке він потрапив.
— А це, — пробурмотів він, знехотя починаючи занотовувати їхню розмову, — це, сеньйорито, ще одне гарне запитання.
Вона постояла на порозі, відчуваючи на собі цікавий погляд охоронця в поліцейському мундирі. На іншому боці бульвару з-за дерев прозирав неокласичний фасад музею, освітлений потужними прожекторами, схованими в довколишніх сквериках серед лавок, статуй та кам’яних фонтанів. Мрячив дрібний, ледь помітний дощик, але цього було досить, щоб від мокрого асфальту відбивалися вогники автівок та вогні світлофорів, що неухильно змінювали кольори — зелений, жовтий, червоний.
Хулія підняла комір шкіряної куртки й пішла тротуаром, вслухаючись у відлуння своїх кроків у порожніх під’їздах. Машин майже не було, лише зрідка фари якоїсь автівки освітлювали дівчину ззаду, і тоді власна довга вузька тінь спершу простягалася біля її ніг, а потім робилася коротшою та хисткою і переміщалася вбік у міру того, як посилювався за її спиною шум мотору, поки нарешті не розплющувалася на якійсь стіні й остаточно зникала, а тим часом автівка — тепер лише дві червоні цятки та їхні відблиски на мокрому асфальті — швидко віддалялася вулицею вгору.
Вона зупинилася біля світлофора. Чекаючи, коли спалахне зелений, пошукала в темряві інші зелені вогники й завважила їх на мигтючих таксі, у світлофорах, що блимали вздовж бульвару, в неоновій рекламі — там були ще синій та жовтий кольори — над скляною вежею, на останньому поверсі якої хтось іще прибирав або працював о цій порі. Загорівся зелений вогник, і Хулія перетнула вулицю, шукаючи тепер червоні вогники, яких зазвичай набагато більше пізнього вечора у великому місті; та раптом віддалік вона побачила синій спалах — це була блимавка поліцейської машини, що їхала, не ввімкнувши сирени, безшумно, наче в німому кіно. Червоні вогники автівок, зелені — світлофорів, синій неон, синя блимавка… «Ось гама кольорів, щоб відтворити цей дивний краєвид, — подумала вона, — палітра, необхідна для картини, яку можна було б іронічно назвати „Ноктюрн“ і виставити в галереї Роч, хоча Менчу, безперечно, зажадає, щоб їй розтлумачили, звідки така назва. І все має належним чином чергуватися з різними відтінками чорного — чорним, як пітьма, чорним, як морок, чорним, як страх, чорним, як самотність».
Чи вона справді відчувала страх? За інших обставин це запитання могло б стати непоганою темою для академічної дискусії: у приємному товаристві пари добрих приятелів, у теплій затишній кімнаті, біля коминка, з напівпорожньою пляшкою. Страх як несподіваний фактор, як моторошне усвідомлення реальності, що відкривається в певну мить, хоча вона існувала завжди. Страх як нищівний фінал несвідомості чи руйнування стану благодаті. Страх як гріх.