Хулія не знала, скільки часу просиділа ось так, у цій позі, слухаючи музику, що приємно проникала в її мозок разом із горілчаними випарами, і відчуваючи руками тепло власних голих ніг. Часом у напівтемряві якась нота лункіше злітала вгору, і дівчина повільно, в такт музиці, похитувала головою сюди-туди. «Я люблю тебе, трубо. Цієї ночі ти моя єдина подруга, притлумлена та тужлива, наче печаль, що ятрить мені душу». Цей звук ковзав темною кімнатою й іншою, освітленою, де гравці продовжували свою партію, і линув з вікна її помешкання, розчахнутого над сяйвом вуличних ліхтарів. Можливо, там, унизу, хтось — стоячи — у тіні дерева чи під’їзда — дивився вгору і слухав музику, що линула також і з іншого вікна — зображеного на картині — до відтвореного зеленою фарбою та охрою краєвиду, серед якого даленів намальований тонким пензликом шпиль невеличкої дзвіниці.
V. ТАЄМНИЦЯ ЧОРНОЇ КОРОЛЕВИ
Тепер я вже знав, що поткнувся до зачарованої країни, але не знав правил боротьби.
Октавіо, Лусінда та Скарамуча застигли в поштивому мовчанні й дивилися на них розфарбованими порцеляновими очима крізь скло своєї шафки. Світло відбивалось від опломбованого вітража барвистими ромбами й падало на оксамитовий піджак Сесара, роблячи його схожим на вбрання Арлекіна. Ще ніколи Хулія не бачила свого приятеля таким мовчазним і смиренним, таким подібним до однієї з бронзових, теракотових чи мармурових статуй, що стояли тут-таки серед картин, кришталю та килимів у його антикварній крамниці. Певною мірою вони обоє — Сесар та Хулія — були мовби часткою цього інтер’єра, що нагадував радше декорації якоїсь банальної барокової комедії, ніж реальний світ, де минула більша частина їхніх життів. Сесар виглядав якось особливо вишукано — на шиї шовкова хустка кольору бордоського вина, пальці стискали довгий мундштук зі слонової кістки, — і сидів він осяяний різнобарвними променями, прибравши класичної, майже гетевської пози: нога на ногу, одна рука із завченою недбалістю на другій, що тримала мундштук, хвилясте біле волосся в ореолі золотавого, червоного й блакитного світла, яке линуло од вітража. Хулія була вбрана в чорну блузку з мережаним комірцем, її венеціанський профіль відбивався у великому люстрі, в глибині якого купчилися меблі з червоного дерева й перламутрові шкатулки, гобелени та ткання, колони, що аж вигиналися під вагою облуплених готичних скульптур, і навіть повергнутий бронзовий гладіатор — він лежав оголений горілиць, спершись на лікоть, і з покірливим та відчуженим виглядом чекав на вирок — піднятий чи опущений великий палець невидимого, але всевладного імператора.
— Мені лячно, — зізналася Хулія, і Сесар відповів їй жестом — турботливим і водночас безсилим. Легким порухом здійнятої з виразом величної, але безпорадної солідарності руки, на якій у жовтавому світлі вирізнялися тонкі голубі вени. Жестом свідомої своїх обмежених можливостей любові, виразним та елегантним — так міг би привітати кохану даму якийсь придворний вісімнадцятого століття, забачивши в кінці вулиці обрис гільйотини, до якої їх обох везла похмура хура.
— Можливо, твої страхи перебільшені, люба. Або принаймні передчасні. Поки що ніхто не довів, що Альваро не посковзнувся у ванній.
— А документи?
— Правду кажучи, я не знаходжу цьому пояснень.
Хулія схилила голову вбік, і кінчики волосся лягли їй на плече. Її думки заполонили тривожні видіння.
— Сьогодні, щойно прокинувшись, я благала Господа, щоб усе це насправді було лише прикрим непорозумінням…
— Можливо, так воно і є. — Антиквар обмірковував таку можливість. — Наскільки я знаю, поліцейські та судові експерти чесні й непохибні лише в кіно. Хоча, звісно, і тут трапляються винятки.
На його губах відбилася гірка силувана посмішка. Хулія дивилася на нього, не надто уважно вслухаючись у його слова.
— Альваро вбили… Ти розумієш?
— Не мучся цим, принцесо. Це лише химерна поліцейська гіпотеза… А з іншого боку, ти не повинна так багато про нього думати. Усе скінчилося, він пішов. Зрештою він пішов ще раніше.
— Але не так.