— Так чи інак — байдуже. Пішов — і все.
— Це надто жахливо.
— Авжеж. Однак ти нічого не виграєш, повертаючись весь час до цього.
— Нічого? Альваро загинув, мене допитували, я відчуваю, що за мною стежить хтось, кого цікавить моя робота над «Шаховою партією»… І тебе дивує, що я повертаюся до цього? А що мені ще робити?
— Усе дуже просто, дівчинко. Якщо це тебе так турбує, можеш повернути картину Менчу. Якщо ти направду гадаєш, нібито Альваро помер не через нещасний випадок, зачини на якийсь час своє помешкання й рушай у подорож. Ми б могли провести два-три тижні в Парижі — я маю там купу справ… Тобі треба побути десь подалі, поки все минеться.
— Але що, зрештою, відбувається?
— Найгірше те, що я цього не знаю. Ми й гадки про це не маємо. Мене, як і тебе, вся ця історія з Альваро не надто б хвилювала, якби не документи… — Антиквар глянув на неї і ніяково посміхнувся. — А вона, мушу зізнатися, мене турбує, бо я по натурі не герой… Можливо, хтось із нас несамохіть відкрив щось на кшталт скрині Пандори…
— Картина, — Хулія аж здригнулася. — Прихований напис.
— Саме так. Здається, все почалося звідти.
Хулія озирнулася й довго вдивлялася у свій відбиток у люстрі, мовби не впізнаючи молоду чорняву жінку, котра мовчки дивилася на неї великими темними очима, під якими на блідій шкірі вирізнялися спричинені безсонням круги.
— Можливо, мене хочуть убити, Сесаре.
Пальці антиквара стисли мундштук зі слонової кістки.
— Поки я живий, цього не станеться. — У розважливому й стриманому тоні почулися войовничі нотки; його голос забринів і зробився пронизливим, мов у жінки. — Я можу бути найбільшим боягузом на світі, люба. Або навіть ще більшим. Але тобі ніхто не заподіє шкоди, поки я здатний вберегти тебе від цього.
Хулії не залишалося нічого іншого, як тільки розчулено посміхнутися.
— Що ми можемо вдіяти? — спитала вона по паузі.
Сесар схилив голову й замислився.
— Гадаю, зарано вдаватися до якихось дій… Поки ми навіть не знаємо, була смерть Альваро випадковою чи ні.
— А документи?
— Я певен, що хтось-таки зрештою відповість на це запитання. Воно, по-моєму, полягає в тому, чи причетна людина, яка їх тобі надіслала, до смерті Альваро, чи одне ніяк не пов’язане з іншим…
— А якщо підтвердиться найгірше?
Сесар озвався не одразу.
— У такому разі, як на мене, існуватимуть лише дві можливості: утекти або й далі рухатися вперед. Маючи перед собою таку дилему, я волів би утекти, але не треба надавати цьому великого значення. Знаєш, якби я поставив це собі за мету, то зрештою зробився б неабияким страхополохом.
Хулія, схрестивши руки на потилиці, під волоссям, розмірковувала вголос, дивлячись у ясні очі антиквара.
— Ти насправді втік би, не дізнавшись, що відбувається?
— Насправді. Сама знаєш, цікавість занапастила кота.
— А пам’ятаєш, чого ти навчав мене, коли я ще була маленькою дівчинкою?.. «Ніколи не виходь з кімнати, не перевіривши всі шухляди».
— Так, але тоді ніхто не підсковзнувся у ванній.
— Ти облудник. У глибині душі ти аж помираєш із цікавості, так тобі кортить дізнатися, в чому тут справа.
Антиквар докірливо подивився на неї.
— Казати, що я помираю, голубонько, за таких обставин просто моветон… Чого б я аж ніяк не хотів, так це померти, а надто тепер, коли я вже майже старий і чарівні юнаки полегшують мені тягар мого похилого віку. Так само я не хочу, щоб померла ти.
— А якщо я вирішу рухатися далі, поки не дізнаюся, що відбувається навколо цієї картини?
Сесар закусив губу, а його погляд блукав, наче всім своїм виглядом він показував, що навіть не припускає такої можливості.
— Чого б ти мала так вчинити? Назви мені бодай одну поважну причину.
— Заради Альваро.
— Для мене це не причина. Альваро вже не важив для тебе так багато, я достатньо знаю тебе, щоб бути певним цього… До того ж ти сама розповідала, що в цій справі він вів не зовсім чесну гру.
— Тоді заради мене самої, — Хулія визивно схрестила руки на грудях. — Зрештою йдеться про мою картину.
— Слухай, а я гадав, ти перелякалася. Ти ж сама казала.
— Авжеж, перелякалася. От-от обкаляюся від страху.
— Розумію, — Сесар сперся підборіддям на зчеплені пальці — на одному з них виблискував топаз. — Насправді, — додав він після недовгих роздумів, — ідеться про пошуки скарбу. Адже саме це ти хочеш сказати, еге ж?.. Як у старі часи, коли ти була маленьким упертим дівчам.
— Як у старі часи.
— Який жах. Ти і я?
— Ти і я.
— Ти забула про Муньйоса. Адже ми внесли його до списку команди і взяли на борт.