— На це доведеться витратити кілька днів, — завважила Хулія.
— Або хвилин, хтозна. Іноді це питання інтуїції або везіння. — Він іще раз уважно подивився на шахівницю, а тоді перевів погляд на картину ван Гюйса. — Однак є одна річ, яка не викликає в мене жодних сумнівів, — озвався він після хвилинних роздумів. — Автор картини або той, хто вимислив цю задачу, дуже своєрідно грав у шахи.
— Що ви можете сказати про нього? — поцікавилася Хулія.
— Про кого?
— Про відсутнього тут гравця… якого ви щойно згадали.
Муньйос глянув униз, на килим, а тоді знову на картину. Хулії здалося, що в його очах промайнув вираз захоплення. Можливо, це була інстинктивна повага шахіста до майстра.
— Не знаю, — ухильно відповів він тихим голосом. — Хоч би хто це був, він якийсь дуже підступний… Усі сильні гравці такі, але в цього було щось іще: незвична здатність виводити на хибний шлях, розставляти всілякі пастки… І його це потішало.
— Хіба таке можливо? — спитав Сесар. — Хіба ми можемо визначити характер гравця залежно від того, як він поводиться за шахівницею?
— Гадаю, що так, — відповів Муньйос.
— У такому разі, що ви ще думаєте про людину, яка вимислила цю партію, маючи на увазі, що зробила вона це в п’ятнадцятому столітті?
— Я сказав би… — Муньйос зачудовано дивився на картину. — Я сказав би, що в її манері грати в шахи було щось диявольське.
VI. ПРО ШАХІВНИЦІ ТА ДЗЕРКАЛА
І де кінець, збагнеш, коли дійдеш до нього.
Коли вона повернулася до припаркованої біля тротуару автівки, Менчу вже сиділа за кермом, тож Хулія прочинила дверцята невеличкого «фіата» й гепнулася на сидіння.
— Що вони сказали? — поцікавилася галерейниця.
Хулія відповіла не одразу, вона мала багато що обміркувати. Задивившись на машини, які рухалися вулицею вниз, дістала з сумочки сигарету, сунула її до рота і натиснула на автоматичну запальничку.
— Учора до них завітали двоє поліцейських, — озвалася вона нарешті. — Розпитували про те саме, що і я, — щойно запальничка клацнула, дівчина піднесла її до кінчика сигарети. — Адміністратор запевняє, що конверт принесли тоді ж таки у четвер, близько першої години дня.
Менчу сиділа, вчепившись руками в кермо, на її блідих пальцях мінилися кольорами персні.
— А хто приніс?
Хулія повільно випустила струмінь диму.
— Адміністратор твердить, нібито це була якась жінка.
— Жінка?
— Він так сказав.
— Яка жінка?
— Середнього віку добре вбрана білявка. Вона була в плащі та темних окулярах, — Хулія обернулася до приятельки. — Це могла б бути й ти.
— Кепський жарт.
— Авжеж. І справді кепський. — Хулія глибоко зітхнула. — Але така портретна характеристика може стосуватися будь-кого. Вона не залишила ні імені, ні адреси, тільки координати Альваро як відправника. Попросила якнайшвидше передати пакет і пішла. От і все.
Вони виїхали в район бульварів. Збиралося на дощ, і перші крапельки вже ряхтіли на вітровому склі. Менчу гучно перемкнула швидкість і стурбовано зморщила ніс.
— Слухай, Агата Крісті зробила б із цього детективний роман.
Хулія сумно посміхнулася.
— Так, але зі справжнім небіжчиком, — вона піднесла сигарету до рота, а сама в цю мить уявила голого мокрого Альваро. «Якщо існує щось гірше за смерть, — подумала дівчина, — то це отака безглузда смерть, коли люди приходять і роздивляються тебе, мертвого. Бідолашний».
— Бідолашний, — повторила вона вголос.
Вони зупинилися перед переходом. Менчу, відірвавши погляд від світлофора, занепокоєно глянула на приятельку. Сказала, її турбує, що Хулія вскочила в таку халепу. Мовляв, вона сама — щоб не ходити далеко за прикладом — почувається такою збентеженою, що всупереч власним неухильним правилам оселила у своєму домі Макса, поки все з’ясується. І Хулія повинна наслідувати її приклад.
— Забрати Макса до себе?.. Ні, дякую. Краще вже я потерпатиму сама.
— Облиш свої штучки, голубонько. Не мели дурниць. — Світлофор загорівся зеленим світлом, і Менчу натиснула на газ. — Ти чудово знаєш, що я мала на увазі не його… До того ж, він такий чарівний.
— Еге ж, чарівний, от тільки смокче твою кров.
— І не лише кров.
— Будь ласка, не треба непристойностей.
— Ти ба, яка праведна черниця Хулія.
— Мала б за честь.
— Знаєш, хоч би який був Макс, але він такий красень, що, дивлячись на нього, я щораз роблюся мов не своя. Наче Батерфляй із отим капітаном, кахи-кахи… Чи то була Травіата зі своїм Дюфолем? — Вона лайнула якогось пішохода, котрий раптом вигулькнув перед «фіатом», і обурено сигналячи — пропхала автівку у невеличку щілину, що утворилася між таксі та огорнутим хмарою вихлопних газів автобусом. — Утім, якщо говорити серйозно, гадаю, це нерозважливо, що ти й далі живеш сама… А раптом убивця насправді існує і тепер надумає напасти на тебе?