— Ніхто не змушує тебе сплачувати його рахунки.
— У тому-то й заковика, голубонько, — галерейниця удавано покірливо змигнула, — що мене ніхто не змушує. Ще б пак.
Вона допила мартіні, навмисне й дещо визивно відставивши мізинець. Менчу, якій було вже за сорок, ба навіть ближче до п’ятдесяти, бачила секс в усьому, він ввижався їй скрізь і всюди, в тому числі й у найтонших нюансах мистецьких творів. Можливо, саме тому вона ставилася до мужчин з тією ж хижацькою розважливістю, з якою оцінювала шанси якоїсь картини. З-поміж своїх знайомих власниця галереї Роч мала славу жінки, котра ніколи не мине нагоди заволодіти картиною, мужчиною чи дозою кокаїну, що викликали її інтерес. Її ще можна було вважати привабливою, хоча важко було не помічати того, що Сесар убивчо називав естетичними анахронізмами. Менчу не наважувалася старіти ще й тому, що їй цього зовсім не хотілося. Можливо, навіть кидаючи виклик собі самій, вона опиралася, вдаючись до навмисної вульгарності в усьому, чого б це не стосувалося — макіяжу, вбрання, коханців. Утім, вважаючи всіх торговців мистецькими творами та антикварів усього лише кваліфікованими лахмітниками, Менчу зазвичай підкреслювала власну безкультурність (що не відповідало дійсності), свідомо переплутувала час та місце своїх зустрічей і відверто знущалася з того кола більш-менш вибраних осіб, в якому минало її професійне життя. Вона хизувалася всім цим з такою ж природністю, з якою запевняла, буцімто найсильніший оргазм у своєму житті спізнала, коли мастурбувала перед надрукованою в якомусь каталозі під якимось номером репродукцією «Давида» роботи Донателло; Сесар з властивою йому вишуканою, майже жіночою жорстокістю назвав цей епізод єдиним за все життя Менчу Роч виявом справді доброго смаку.
— Що робитимемо з ван Гюйсом? — запитала Хулія.
Менчу ще раз подивилася на знімки, які лежали на столі між її келихом та філіжанкою кави приятельки. Вії в галерейниці були підфарбовані синьою, такого ж кольору, що й коротка спідниця, тушшю. Хулія незлобливо подумала, що років двадцять тому приятелька направду була вродливою. І синій колір їй личив.
— Поки не знаю, — озвалася галерейниця. — «Клеймор» готовий виставити картину на аукціон такою, як вона є… Треба з’ясувати, чи змінить цей напис ціну.
— Ти гадаєш?
— Я просто в захваті. Хай там що, але ти, сама того не підозрюючи, влучила в десятку.
— Поговори з власником.
Менчу поклала знімки до конверта й закинула ногу на ногу. Двоє молодиків, котрі пили аперитиви за сусіднім столиком, потайки кидали погляди на її побронзовілі від засмаги стегна. Хулія роздратовано засовалась на стільці. Зазвичай її потішала демонстративність, з якою Менчу використовувала перед чоловіками свої спецефекти, але часом звичне видовище здавалося їй надмірним. «Зараз, — Хулія глянула на циферблат квадратної „Омеги“, яку носила на лівому зап’ястку із внутрішнього боку, — не час виставляти напоказ білизну».
— З власником проблем не буде, — пояснила Менчу. — Це чарівний старигань, який пересувається на інвалідному візку. Якщо завдяки знайденому напису ми збільшимо його прибуток, він очманіє від радості… От його племінниця з чоловіком, ті справжні п’явки.
Макс тим часом і далі розмовляв із приятелем, але — вірний обов’язку — раз по раз обертався до них, обдаровуючи приятельок осяйною посмішкою. «До речі, про п’явок», — подумала Хулія, але промовчала. Утім, Менчу, яка ставилася з чарівним цинізмом до всього, що стосувалося мужчин, пустила б це зауваження повз вуха; однак Хулія мала чудове чуття міри, яке не дозволяло їй заходити надто далеко.
— До аукціону два місяці, — мовила вона, не звертаючи уваги на Макса. — Доволі стислий строк для того, щоб зняти лак, відкрити напис і знову нанести на нього шар лаку… — Хулія замислилася. — А ще зібрати документацію стосовно картини та персонажів і написати довідку… На це піде чимало часу. Бажано якнайшвидше отримати дозвіл від власника.
Менчу згідливо хитнула головою. Її фривольність не поширювалася на те, що стосувалося професії — тут вона діяла зі спритністю досвідченої щурки. У цій оборудці вона виступала посередницею, оскільки власник ван Гюйса не був обізнаний з механізмами ринку. Саме вона вела переговори про аукціон із мадридською філією дому «Клеймор».
— Сьогодні ж зателефоную йому. Його звати доном Мануелем, йому сімдесят років, і він потішений тим, що, як сам каже, має справу з вродливою жінкою, котра добре розуміється на справах.