Була друга година ночі, коли Хулія повернулася додому. Сесар і Серхіо провели її до під’їзду й наполягали на тому, що мають піднятися разом із нею на третій поверх, проте вона не дозволила їм цього зробити й, поцілувавши на прощання кожного, почала підніматися сходами — повільно, раз по раз тривожно озираючись. А дістаючи із сумочки ключі, доторкнулася пальцями до холодного металу пістолета й заспокоїлася.
Хай там як, а повертаючи ключ у дверній щілині, вона із подивом усвідомила, що взагалі-то сприймає все напрочуд спокійно. Вона відчувала справжній, конкретний страх, і, щоб збагнути його масштаби, зовсім не потребувала дару абстрагування, як зазначив би Сесар, пародіюючи Муньйоса. Однак цей страх не викликав ані принизливого розпачу, ані бажання втекти. Навпаки, він наче просотувався крізь напружену цікавість, до якої домішувалися чимале зухвальство та виклик. Ба навіть гра — небезпечна й збуджуюча. Як тоді, коли вона вбивала піратів у Країні Ніколи й Нізащо.
Вбивати піратів. Вона змалку звикала до смерті. Першим її дитячим спогадом був батько, який нерухомо, із заплющеними очима лежав у спальні на ліжку, а довкола якісь похмурі серйозні люди розмовляли стиха, наче боячись його розбудити. Хулії було шість років, і це незрозуміле й урочисте дійство залишилося в її пам’яті назавжди пов’язаним із образом матері, котра навіть тоді — уся в чорному і ще більш неприступна, ніж зазвичай, — не зронила жодної сльози; а ще з дотиком її сухої владної руки, що підвела дочку до небіжчика, змушуючи востаннє поцілувати його в чоло. Саме Сесар — тільки тоді він був значно молодший — підхопив опісля дівчинку на руки й відніс до сусідньої кімнати, подалі від сумної церемонії. Сидячи у нього на колінах, Хулія дивилася на зачинені двері, за якими кілька працівників похоронної служби готували труну.
— Він не схожий сам на себе, Сесаре, — проказала вона, стримуючи ридання. «Ніколи не плач», — постійно напучала її матір. Це, наскільки пам’ятала Хулія, був єдиний урок, який та їй дала. — Тато не схожий сам на себе.
— Це вже не він, — почула вона у відповідь. — Твій тато пішов до іншого місця.
— Куди?
— Байдуже куди, принцесо… Він уже не вернеться.
— Ніколи?
— Ніколи.
Хулія замислилася, по-дитячому набурмосившись.
— Я не хочу більше його цілувати… У нього холодна шкіра.
Сесар якийсь час мовчки дивився на неї, а тоді міцно обійняв. Хулія пам’ятала тепло його рук, легкий аромат шкіри та вбрання.
— Коли тільки захочеш, можеш прийти й поцілувати мене.
Хулія не могла пригадати, коли дізналася, що Сесар гомосексуаліст. Мабуть, вона усвідомлювала це мало-помалу, завдяки чи то якимсь незначним деталям, чи то інтуїції. Одного дня — їй тоді виповнилося дванадцять років — одразу після школи Хулія зайшла до антикварної крамниці й завважила, як Сесар погладив по щоці якогось юнака. Тільки це: короткий дотик кінчиками пальців, і все. Юнак пройшов повз Хулію, посміхнувся їй і зник. Сесар саме закурив сигарету й довго дивився на дівчинку, перш ніж заходився заводити свої годинники.
Кілька днів по тому, бавлячись фігурками роботи Бустеллі, Хулія запитала:
— Сесаре… Тобі подобаються дівчата?