Так. Мабуть, ця жінка в чорному — чорна королева — опустила очі й дивилася в книгу, яку тримала на колінах, не тому, що читала, а тому, що плакала. А може, вона не наважувалася поглянути прямо в очі художнику, бо зрештою ними в неї уважно вдивлялися Вічність та Історія.
Хулія побачила Фердинанда Алтенгоффена, безталанного герцога, взятого в облогу вітрами зі Сходу та Заходу в Європі, яка, на його думку, надто швидко змінювалася. Вона побачила його — покірливого та безсилого, бранця себе самого та свого часу, побачила, як він, тремтячи від люті та болю, шмагає себе замшевими рукавичками по коротких штанах, не в змозі покарати убивцю свого єдиного друга. Побачила, як він стоїть, притулившись до колони у завішаній килимами та прапорами залі, й згадує роки юності, спільні мрії, захоплення юнаком, котрий пішов на війну й повернувся вкритий шрамами та славою. В замку ще відлунювали його сміх, його спокійний розважливий голос, його дошкульні репліки та звернені до дам вишукані компліменти, його мудрі поради, відгомін і тепло його дружби… Але його самого вже не було. Він пішов кудись у пітьму.
А найгірше, майстре ван Гюйс, найгірше, старий друже, старий художнику, — ти ж бо любив його майже так, як я, — найгірше те, що помста неможлива; найгірше те, що вона — як і я, як і він сам — усього лише іграшка в руках інших, більш могутніх сил: тих, хто, маючи гроші та силу, вирішує, нібито плин століть повинен стерти Остенбург з мап, що їх креслять картографи… Я не маю голови, яку міг би зітнути біля могили мого друга, а якби навіть і мав, все одно не міг би. Тільки вона все знала — і мовчала. Вона вбила його своїм мовчанням, дозволивши йому прийти — я теж маю добрих шпигунів — до рову Східної брами, куди його вабила безмовна пісня сирени, що штовхає чоловіків назустріч Долі. Тій самій Долі, котра здається сплячою або сліпою, поки одного дня не розплющить очі й не втупить у нас свій погляд.
Помститися, як бачиш, неможливо, майстре ван Гюйс. Лише твоїм рукам і твоїй вигадливості я доручаю цю помсту, і ніхто ніколи не заплатить тобі за жодну картину стільки, скільки заплачу я за цю. Я хочу справедливості, хоч би й для себе одного. Аби вона знала, що я знаю, і щоб, можливо, хтось іще, окрім Господа, дізнався про це, коли всі ми, як Роже Араський, обернемося на тлін. Тож напиши цю картину, майстре ван Гюйс. Заради самого неба, напиши її. Я хочу, щоб у ній було все і щоб вона зробилася твоїм найкращим і найжахливішим твором. На пиши її, і нехай Диявол, якого ти якось зобразив верхи на коні поруч із ним, забере всіх нас.
І нарешті Хулія побачила лицаря в камзолі та коротких червоних штанах, із золотим ланцюжком на шиї та марним кинджалом на паску: ось він прогулюється в годину надвечір’я біля рову Східної брами — сам, без зброєносця, аби той не завадив плину його думок. Вона побачила, як він підводить погляд, дивиться на стрілчасте вікно й злегка посміхається — відчужено та сумно. У таких посмішках зазвичай відбиваються спомини, кохання та ризики, а ще передчуття власної долі. І, можливо, Роже Араський передчуває, що по інший бік одного з вищерблених зубців муру, де серед каміння ростуть покручені кущі, зачаївся стрілок, який уже напинає тятиву свого арбалета й цілиться йому в бік. І раптом він розуміє, що все його життя, весь довгий шлях з баталіями, в яких він бився під скреготливим обладунком, із хрипом і потом, і жіночими обіймами, всі ці тридцять вісім років, що їх він несе, мов тягар, закінчаться саме тут, у цьому місці і в цей час, і після відчуття удару вже більше не буде нічого. І його охоплює глибока туга за самим собою, бо йому здається несправедливим скінчити життя отак, на заході сонця, підстреленим, наче вепр. Він зводить тонку та красиву, а проте руку чоловічу, дивлячись на яку несамохіть замислюєшся над тим, яким мечем вона потрясала, яке повіддя стискала, чию шкіру пестила, яке перо вмочала в чорнило, перш ніж написати слова на пергаменті… Він зводить руку на знак протесту, нехай навіть марного, бо, крім усього іншого, не надто добре розуміє, до кого слід його звертати. Йому хочеться кричати, однак він згадує, що так чинити йому не випадає. І тоді він зводить іншу руку й хапається за кинджал, бо гадає, буцімто померти ось так, зі зброєю в руках, нехай навіть такою, більш достойно лицаря… І в цю мить до нього долинає звук спущеної тятиви, й він інстинктивно хоче ухилитися від траєкторії стріли, але усвідомлює, що стріла швидша за людину. І відчуває, як його душа повільно сходить гіркими слізьми, оплакуючи сама себе, й відчайдушно шукає в пам’яті Бога, якому міг би звірити своє покаяння. І з подивом виявляє, що в нього немає жодного каяття, до того ж він не певен, чи знайдеться в цих сутінках Бог, готовий його вислухати. І тоді він відчуває удар. Йому вже доводилося відчувати удари, тепер у тих місцях на його тілі шрами, однак він знає, що цей удар не залишить шраму. Немає навіть відчуття болю, от тільки душа, здається, відлітає разом із подихом. І западає невідворотна ніч, і, перш ніж поринути в неї, він розуміє, що цього разу вона триватиме вічно. І коли Роже Араський кричить, він уже не чує власного голосу.