— І що тепер? — запитала вона так спокійно, як тільки могла.
Сесар дивився на Муньйоса, а той на Хулію. Вона завважила, що погляд шахіста знову зробився невиразним та безживним, ніби його вже ніщо не цікавило — до тієї миті, коли новий хід вимагатиме його уваги.
— Тепер залишається чекати, — озвався Муньйос і показав на шахівницю. — Наступний хід чорних.
Менчу дуже розхвилювалася, але не через таємничого шахіста. В міру того, як Хулія переповідала їй останні події, її очі робилися дедалі ширшими, і здавалося, досить було нашорошити вуха, щоб почути, як безсоромно клацає в її голові касовий апарат. В усьому, що стосувалося грошей, Менчу й справді відзначалася хижою жадібністю. А надто тепер, коли вона підраховувала прибутки.
«Хижа дурепа», — подумала Хулія, бо Менчу, здавалося, зовсім не турбувало існування ймовірного убивці-любителя шахів. Вірна собі, Менчу, коли наражалася на проблеми, які потребували розв’язання, воліла поводитися так, наче вони взагалі не існують. Нездатна протягом тривалого часу зосереджуватися на чомусь конкретному, а може, й обтяжена присутністю в домі Макса в ролі горили-охоронця (що заважало іншим її вибрикам), галерейниця вирішила подивитися на цю справу під іншим кутом зору. Тепер вона сприймала все як низку цікавих збігів або дивний і, можливо, безневинний жарт якоїсь людини з химерним почуттям гумору, чиї мотиви були їй незрозумілі через їхню вигадливість. Це була найбільш заспокійлива версія, особливо з огляду на бариші, що чекали на неї за посередництво. Що ж до смерті Альваро, то невже Хулія ніколи не чула про юридичні помилки?.. Як, приміром, коли той тип, Дрейфус, порішив Золя… чи, може, навпаки?., або випадок з Лі Гарві Освалдом та інші подібні ляпсуси. До того ж усі ми бодай один раз у житті сковзалися у ванній. Або майже всі.
— Що ж до ван Гюйса, — сама побачиш. Ми заробимо на ньому купу грошей.
— А що робитимемо з Монтегріфо?
Відвідувачів у галереї було мало: двійко літніх дам, які розмовляли біля виконаного олією у класичному стилі морського краєвиду, та вбраний у темний костюм чоловік, котрий гортав теки з гравюрами. Менчу вперлася рукою в стегно, наче хапаючись за револьвер, а тоді театрально заморгала й стишила голос:
— Ми обламаємо йому роги, голубонько.
— Ти певна?
— Ще б пак. Або він погодиться, або ми переходимо на бік противника, — самопевно посміхнулася галерейниця. — 3 твоєю історичною довідкою і цим просто-таки карколомним кіносюжетом про герцога Остенбурзького та його супутницю-розпутницю «Сотбі» чи «Крісті» приймуть нас у розкриті обійми. А Пако Монтегріфо не дурний… — Нараз вона нібито щось згадала. — До речі, він запрошує нас сьогодні на каву. Тож готуйся.
— Запрошує нас?
— Тебе й мене. Він зателефонував сьогодні вранці, був сама люб’язність. У цього шалапута чудовий нюх.
— Тільки мене не вплутуй.
— А я і не вплутую. Це він наполіг, щоб ти теж була. Не знаю, чого він так прикипів до тебе, голубонько. До такої худорби.
Підбори Менчу, тобто її неймовірно дорогих, пошитих на замовлення туфель — зате на два сантиметри вищі, ніж зазвичай, — залишали глибокі сліди на бежевому ворсяному покритті. В її просторій, витриманій у світлих тонах, освітленій непрямим світлом галереї переважало те, що Сесар називав варварським мистецтвом-, акріл, гуаш, колажі, грубі полотнини, що чергувалися із заржавілими гайковими ключами, пластиковими трубами та пофарбованими у блакитний колір автомобільними рулями, які домінували тут, хоча в найвіддаленіших кутках де-не-де можна було завважити щось більш звичне — портрет чи якийсь краєвид: вони були тут хоч і небажаними, але обов’язковими гостями, покликаними засвідчити позірну широту поглядів сповненої снобізму господині. Втім галерея давала Менчу прибуток; навіть Сесар згнітивши серце змушений був це визнати, з сумом згадуючи часи, коли в залі засідань будь-якої адміністративної ради обов'язково повинна була висіти солідна картина з відповідним її віку нальотом, у масивній позолоченій рамі, а не ця постіндустріальна маячня, така співзвучна духові — пластикові гроші, пластикові меблі, пластикове мистецтво — нових поколінь, які займали ті самі приміщення, де до них уже побували найдорожчі дизайнери, переробивши все за останньою модою.
Парадокси життя: Менчу та Хулія саме споглядали дивну суміш червоного та зеленого кольорів, пишномовно названу «Почуття», що лише кілька тижнів тому зійшла з мольберта Серхіо, протагоніста останньої романтичної пристрасті Сесара: антиквар особисто рекомендував галерейниці цю картину, щоправда, при цьому — факт залишається фактом — сором’язливо відводив очі.