— Хай там що, а я її продам, — смиренно зітхнула Менчу після того, як приятельки обдивилися картину. Насправді все продається. Як це не дивно.
— Сесар дуже вдячний тобі, — озвалася Хулія. — І я теж.
Менчу невдоволено зморщила ніс.
— Це мене найбільше дратує. Що ти ще й виправдовуєш вихватки свого приятеля-антиквара. В його віці треба вже трохи посерйознішати, дурненька.
Хулія погрозила приятельці кулаком.
— Не чіпай його. Сама знаєш: Сесар — це святе.
— Ще б пак, голубонько. Ти завжди, скільки я тебе знаю, вихваляєш свого Сесара… — Менчу з прикрістю подивилася на картину Серхіо. — 3 вами хіба що психоаналітик розбереться, та й у того розплавиться запобіжник. Так і уявляю, як ви сидите вдвох у нього на дивані й розводитеся в дусі цього вашого Фройда: «Знаєте, лікарю, в дитинстві мені не так хотілося пригорнутися до рідного батька, як потанцювати вальс із цим антикваром. Він, хоч і педик, але обожнює мене…» І сміх, і гріх, ‘голубонько.
Хулія глянула на приятельку: слова Менчу не викликали в неї посмішки.
— Це вже занадто. Тобі добре відомий характер наших стосунків.
— Авжеж, відомий.
— Ну, то йди до дідька. Ти чудово знаєш… — Хулія затнулася, а тоді роздратовано кинула: — Це просто нісенітниця. Завжди, коли ти починаєш говорити про Сесара, я мушу виправдовуватися.
— Бо є у ваших стосунках щось незрозуміле, красуне. Згадай, навіть коли ти ще була з Альваро…
— Облиш нас із Альваро. Займися краще своїм Максом.
— Макс принаймні дає мені те, що мені потрібно… До речі, а як там той шахіст, якого ви витягли бозна-звідки? Мені кортить подивитися на нього.
— На Муньйоса? — Хулія несамохіть посміхнулася. — Він тебе розчарує. Це не твій тип. І не мій, — вона замислилася; їй ще ніколи не спадало на думку спробувати змалювати його. — Він схожий на дрібного службовця з чорно-білого кіно.
— Але ж він з’ясував для тебе загадку ван Гюйса. — Менчу хитро підморгнула, висловлюючи в такий спосіб своє захоплення шахістом. — Отже, він має якийсь хист.
— Він може бути навіть блискучим на свій манер… Проте не завжди. Часом він дуже впевнений. Розмірковує безпомильно, наче машина, а часом знічується просто на очах.
І тоді ти помічаєш, що комірець його сорочки заношений, обличчя пересічне, і тебе вже не відпускає думка, що він, либонь, з тих чоловіків, у яких смердять шкарпетки…
— Він одружений?
Хулія стенула плечима. Вона дивилася на вулицю, що простяглася по інший бік вітрини, в якій було виставлено кілька картин та щось із кераміки.
— Не знаю. Він не з тих, хто буває відвертим, — вона замислилася над власними словами і зрозуміла, що про це також не думала: досі Муньйос цікавив її не як людина, а як засіб розв’язання задачі. Тільки вчора, перед тим, як — перш ніж розпрощатися з ним — вона виявила у дверях цю картку, Хулія вперше трохи зазирнула в його душу. — Мабуть, одружений. Або був одружений… Є в ньому деякі ознаки руйнації, які здатні спричинити лише ми, жінки.
— А Сесару він подобається?
— Подобається. По-моєму, шахіст видається йому кумедним типом. Сесар ставиться до нього з повагою, часом дещо іронічною… Так, наче коли Муньйос блискуче аналізує якийсь хід, він відчуває укол ревнощів. Та досить Муньйосу відвести погляд від шахівниці, як він знову стає недорікою, і тоді Сесар заспокоюється.
Хулія здивовано замовкла. Вона все ще дивилася крізь вітрину на вулицю й раптом біля протилежного тротуару завважила машину, що здалася їй знайомою. Де вона її вже бачила?
Проїхав автобус, затуливши автівку. Тривога, що відбилася на обличчі в Хулії, привернула увагу Менчу.
— Щось сталося?
Хулія розгублено похитала головою. За автобусом з’явилася вантажівка, яка зупинилася перед світлофором, тож було невідомо, чи та машина й далі стоїть, де стояла. Однак дівчина її розгледіла. Це був «форд».
— Що відбувається?
Менчу дивилася то на приятельку, то на вулицю й не могла нічого збагнути. А Хулія відчула знайому порожнечу в шлунку — це часто траплялося з нею в останні дні — і заклякла на місці, щосили напруживши зір, ніби завдяки цьому її очі могли прозирнути крізь вантажівку й побачити, чи стоїть за ним та сама автівка. Синій «форд».
Їй стало лячно. Вона відчула, як страх кублиться в усьому її тілі, стугонить у скронях та на зап’ястках. «Зрештою, — подумала вона, — цілком імовірно, що хтось стежить за мною. Можливо, вже не один день, а ще відтоді, коли ми з Альваро… Синій „форд“ із затемненим склом».