— Можливо, ти маєш рацію, — Сесар звів брови, у його душі відчайдушно боролися любов до Хулії й відвертість, якої та вимагала. — Ти це хотіла почути? Ось, будь ласка, я це сказав, — блакитні очі дивилися на неї зі спокійною ніжністю, в них не було й тіні недавнього сардонічного прикидання. — Зізнаюся, мене непокоїть ця машина.
Хулія гнівно подивилася на нього.
— Дозволь спитати, чому ж ти тоді півгодини блазнював перед нами? — вона нетерпляче вдарила кісточками пальців по столу. — Можеш не відповідати. Сама знаю. Татусь не хоче, щоб його дівчинка хвилювалася, еге ж? Мені буде спокійніше, якщо я встромлю голову в пісок, як страус… Або як Менчу.
— Кидатися на людину, яка видалася тобі підозрілою, — це не вирішує проблеми. До того ж, якщо підозри виправдані, це може бути навіть небезпечно. Тобто небезпечно для тебе.
— Я мала твій пістолет.
— Сподіваюсь, мені ніколи не доведеться шкодувати, що я дав тобі «дерінджера». Це не гра. В реальному житті лиходії теж можуть мати при собі пістолети… І грати в шахи.
Слово «шахи», як завжди, вивело Муньйоса із заціпеніння.
— Зрештою, — пробурмотів він, ні до кого конкретно не звертаючись, — шахи — це комбінація ворогуючих між собою імпульсів…
Обоє здивовано подивилися на нього; його слова не мали жодного стосунку до їхньої розмови. Муньйос дивився в порожнечу, мовби ще не повернувся остаточно зі своїх довгих мандрів до дальніх далей.
— Вельмишановний друже, — звернувся до нього Сесар, дещо вражений цим втручанням. — Я нітрохи не сумніваюся у приголомшливій справедливості ваших слів, однак ми були б щасливі, якби ви висловлювалися більш зрозуміло.
Муньйос крутив у пальцях хлібну кульку. Він був у синьому немодному піджаку й темно-зеленій краватці. Зім’яті й не зовсім чисті краї комірця сорочки стирчали догори.
— Не знаю, що й сказати, — тильним боком долоні шахіст витер підборіддя. — Останніми днями я весь час думаю про цю справу… — він повагався, наче добираючи потрібні слова. — Про нашого суперника.
— Мабуть, так само як і Хулія. Або — як я. Ми всі думаємо про цього негідника…
— Однак по-різному. Ви щойно назвали його негідником, отже дали йому суб’єктивну оцінку… Це нам не зарадить, ба більше, може відволікти увагу від того, що є насправді важливим. Я намагаюся думати про нього крізь призму того єдиного об’єктивного, що нам відомо: його ходів у шаховій партії. Тобто я хочу сказати… — Він провів пальцем по запітнілому склу свого келиха, вина з якого навіть не пригубив, і на мить замовк, наче через цей порух загубив нитку своєї короткої промови. — Гравця визначає стиль… Здається, я вже колись це вам казав.
Хулія зацікавлено нахилилася до шахіста.
— Ви хочете сказати, що протягом цих днів серйозно вивчали особистість убивці?… Що тепер ви його краще знаєте?
На якусь мить на губах Муньйоса знову з’явилася невиразна посмішка. Однак Хулія завважила, що погляд шахіста залишався дуже серйозним. Цей чоловік ніколи не іронізував.
— Існують різні типи гравців, — Муньйос примружив очі, мовби вдивляючись у далекий, але більш знайомий йому світ ген за межами ресторану. — Окрім манери гри, кожен має якесь власне дивацтво — те, що відрізняє його від інших: Стейніц під час гри зазвичай мугикав щось із Вагнера, Морфі ніколи не дивився на суперника до останнього, визначального ходу… Дехто щось шепоче латиною чи якоюсь вигаданою мовою… Це спосіб позбутися напруження, не зневіритися. Так чинять до чи після ходу. Але майже всі.
— І ви також? — запитала Хулія.
Шахіст трохи повагався.
— Гадаю, так.
— І яка ж ваша приповідка?
Муньйос втупив погляд у власні руки, що й далі крутили хлібну кульку.
— Ходім туди, де жаби літають.
— Ходім туди, де жаби літають?
— Так.
— Ходім туди, де жаби літають, — а який тут сенс?
— Жодного. Просто я бурмочу це крізь зуби або й подумки перед вирішальним ходом, до того як торкаюся фігури.
— Але ж це нісенітниця…
— Звичайно. Проте ці дивацтва, нехай навіть безглузді, пов’язані з манерою гри. І вони також дають інформацію про гру суперника… Коли аналізуєш манеру гри чи особистість гравця, важлива кожна дрібниця. Приміром, Петросян ішов від оборони, він чудово відчував небезпеку, тож постійно вибудовував захист проти можливих атак, часом навіть раніше, ніж суперникові спадало на думку на нього напасти…