Не відриваючи очей від картини, Хулія простягнула руку, навпомацки шукаючи пачку сигарет, що лежала на килимі поряд зі склянкою та гранчастою пляшкою. Намацавши її, поклала пачку на живіт, неквапно витягла одну сигарету, піднесла її до рота, але не запалила. В цю мить вона навіть не мала потреби курити.
Золоті літери виявленого нещодавно напису ясніли в напівтемряві. Це була ретельна й важка робота, яку вона мусила раз по раз переривати, щоб фотографувати кожну стадію процесу, але в міру того, як Хулія видаляла зовнішній шар резинату міді, з-під нього дедалі виразніше пробивався ауріпігмент готичних літер — уперше після того, як п’ятсот років тому Пітер ван Гюйс його зафарбував, аби краще приховати свою таємницю.
І ось тепер він був на видноті: Quis necavit equitem. Хулія воліла б залишити напис під первісним шаром фарби, адже для підтвердження його існування було достатньо рентгенівських знімків, однак Монтегріфо наполіг на тому, щоб його відкрити: аукціоніст вважав, що це викличе ажіотаж серед клієнтів. Невдовзі картина постане перед очима усього світу — аукціонерів, колекціонерів, істориків… Назавжди закінчувалося те непримітне становище, в якому вона перебувала досі за винятком короткого періоду знаходження в музеї Прадо. Мине небагато часу, і «Шахову партію» досліджуватимуть фахівці, вона опиниться в центрі запеклих суперечок, про неї писатимуть статті, дисертації, наукові розвідки на кшталт тієї, яку зараз готувала Хулія… Навіть її автор, старий фламандський майстер, не міг уявити, що на його твір чекає така слава. Що ж до Фердинанда Алтенгоффена, то якби відгомін усього цього долинув до нього, його кістки затремтіли б від радості під вкритим пилом надгробком у якомусь бельгійському чи французькому монастирі. Врешті-решт пам’ять про нього тепер належним чином реабілітована. Пару рядків у підручниках з історії доведеться переписати.
Хулія подивилася на картину. Майже весь верхній шар окисленого лаку був уже видалений. А заразом і жовтизна, що приглушувала первісні барви. Тепер, без лакового покриття і з видимим написом, навіть у напівтемряві картина набула яскравості й досконалості кольорів. Контури фігур були надзвичайно виразні й точні, і вся ця домашня сцена — «парадоксальним чином домашня», подумала Хулія, — виглядала так гармонійно, давала таке чітке уявлення про стиль та добу, що ціна картини на аукціоні мала сягнути вражаючої суми.
Парадоксальним чином домашня — цю концепцію було суворо дотримано. Ані у двох поважних мужчинах, які грали в шахи, ані в дамі в чорному, котра, зі смиренним виглядом опустивши очі, читала біля стрілчастого вікна, ніщо не наштовхувало на думку про драму, що плелася підспудно, як плететься під землею покручене коріння зовні гарної квітки.
Хулія вдивилася в профіль Роже Араського, який схилився над шахівницею, зосередившись на цій партії, де розігрувалося його життя і де насправді він був уже мертвий. У своєму захисному сталевому комірі та нагруднику він нагадував воїна, яким, власне, й був колись. Воїна, котрий у цьому самому вбранні, а може, в обладунку, який був на лицарі, що їхав верхи поруч із Дияволом, супроводив Беатрісу до шлюбного ложа, яке уготували їй державні інтереси. Хулія виразно побачила її, Беатрісу, ще зовсім юну, молодшу, ніж на картині, без цих гірких зморщок у кутках губ: ось вона визирає із-за запинала свого паланкіна, а нянька, що сидить поруч, насилу стримує сміх, бачачи, як її вихованка захоплено підглядає за звитяжцем, чия слава докотилася до них, випередивши його самого — наперсника її майбутнього чоловіка, ще доволі молодого воїна, який бився під лілеями французьких знамен проти британського лева, а тепер знайшов спокій у домі друга свого дитинства. І побачила, як її широко розплющені блакитні очі зустрілися на мить зі спокійними та стомленими очима лицаря.
Неможливо, щоб цих двох людей ніколи не єднало ніщо, крім цього погляду. Через якесь невиразне передчуття, через якусь незбагненну примху уяви — ніби години роботи над картиною загадковим чином пов’язали її з цим уламком минулого — Хулія споглядала відтворену ван Гюйсом сцену так, немов сама жила поряд із її персонажами й до найменшої подробиці знала їхню історію. У намальованому на картині круглому люстрі, що висіло на стіні, відбивалися не лише двоє гравців, а й вона, так само як у дзеркалі в «Менінах» відображені король та королева, котрі спостерігають — зсередини картини чи ззовні? — намальовану Веласкесом сцену, або в «Родині Арнольфіні» дзеркало відбиває також присутність та уважний погляд Яна ван Ейка.