Хулія посміхнулася в напівтемряві й нарешті надумала закурити. Вогник сірника на якусь мить осліпив її й приховав од її погляду «Шахову партію», та поступово сітківка очей знову ввібрала знайому сцену, персонажів, барви. Тепер дівчина була певна: вона завжди перебувала там, від самого початку, відтоді, як у Пітера ван Гюйса виник задум картини. Ще до того, як фламандський майстер уміло приготував суміш карбонату кальцію та кісткового клею, щоб — перш ніж взятися за роботу над картиною — нанести на дошку ґрунтовку.
Беатріса, герцогиня Остенбурзька. Звуки мандоліни, на якій біля підніжжя муру грає якийсь паж, викликають сум у її задивлених у книгу очах. Вона згадує свою юність у Бургундії, свої сподівання та мрії. У вікні, що облямовує бездоганно чисту синяву фламандського неба, даленіє кам’яна капітель, прикрашена образом святого Георгія: той простромляє списом змія, що звивається під копитами коня. Невмолимий погляд художника, котрий спостерігає цю сцену, — так само як і погляд Хулії, котра спостерігає за художником, не випустивши з уваги, що плин часу зламав святому Георгію вістря спису, а замість правої ноги святого, поза сумнівом взутої колись у чобіт з острогою, стирчить якийсь обрубок. Відтак огидного змія побиває напівбеззбройний кульгавий святий Георгій із кам’яним щитом, підточеним вітром та дощами. Але, можливо, саме тому постать лицаря видається Хулії такою близькою і нагадує їй — чи це лише примхлива гра уяви? — героїчну фігурку одноногого стійкого олов’яного солдатика.
Беатріса Бургундська, котра, попри шлюб, за своїм походженням та кров’ю завжди залишалася Бургундською, читає. Читає цікаву книгу, палітурка якої прикрашена срібними цвяшками, із шовковою стрічкою, що править за закладку, зі схожими на витончені кольорові мініатюри заголовними літерами — ними починається кожен розділ. Вона читає книгу, яка має назву «Поема про даму та лицаря», — офіційно її автор вважається невідомим, але всі знають: цю книгу майже десять років тому при дворі короля Франції Карла Валуа написав остенбурзький лицар на ім’я Роже Араський:
Часом її сяючі фламандською яснотою блакитні очі відриваються від книги й дивляться на двох мужчин, які грають за столом у шахи. Її чоловік розмірковує, спершись на стіл ліктем лівої руки. А його пальці машинально погладжують орден Золотого руна, який висить у нього на шиї на масивному золотому ланцюгові, — цей орден як свій весільний подарунок прислав Фердинандові дядько його майбутньої дружини, нині покійний король Філіпп Добрий. Фердинанд Остенбурзький вагається, простягає руку до фігури, торкається її. Але, добре подумавши, прибирає руку й перепрошує поглядом Роже Араського, який спокійно дивиться на нього й чемно посміхається. «Якщо доторкнулися, ходіть, монсеньйоре», — шепочуть його губи, і в цьому шепоті вчувається дружня іронія, тож трохи присоромлений Фердинанд Остенбурзький стенає плечима й робить хід фігурою, до якої щойно доторкнувся, бо знає, що його суперник у цій грі не просто один із придворних, а друг. І, відкинувшись на спинку крісла, він, попри все, почувається щасливим, бо розуміє, як це добре мати поруч людину, котра час від часу нагадує тобі, що й для герцогів існують певні правила.
Звуки мандоліни зринають над садом і долинають до іншого вікна, якого звідси не видно: за ним Пітер ван Гюйс, придворний живописець, приготовляє щойно проклеєну його учнем дубову дошку, що складається з трьох частин. Старий майстер іще не знає, як використає дошку. Можливо, зважиться написати картину на релігійну тему, яка вже давно не йде йому з голови: юна Богородиця, ще майже дівчинка, гірко плаче, дивлячись на своє порожнє лоно. Однак добре все зваживши, ван Гюйс хитає головою й сумно зітхає. Він знає, що ніколи не намалює цієї картини. Ніхто не зрозуміє її до пуття, а він кілька років тому вже мав клопіт зі святою інквізицією; його старе тіло не витримає катувань. Перемазаними фарбою нігтями він чухає голову під вовняним беретом. Він постарів і знає це; йому бракує практичних ідей, його мозок заполонили фантасмагорії. Щоб позбутися примар, він на якусь мить заплющує стомлені очі, а коли їх розплющує, знову вдивляється в чисту дошку, сподіваючись, що в голову йому прийде якась думка, здатна її оживити. З саду долинають звуки мандоліни: мабуть, це сумує якийсь закоханий паж. Художник посміхається й, умочивши пензель у глиняний дзбанок, продовжує наносити ґрунтовку тонкими шарами від верху до низу, вздовж волокнин деревини. Раз по раз він дивиться у вікно, наповнюючи очі світлом, вдячний теплому променю сонця, що скоса проникає до помешкання й зігріває його старі кості.