— Добре, що я не бачив цього альфонса, — роздратовано мовив антиквар. — Він і досі дошкуляє тобі своїми брудними натяками?
— Майже ні. Мабуть, боїться, що Менчу пронюхає.
— І перестане його утримувати: ось де його слабке місце. — Сесар обійшов автівку, прямуючи до правих дверцят. — Поглянь-но сюди! Здається, нас оштрафували.
— Не може бути.
— Авжеж. Ось папірець, під «двірником», — антиквар сердито вдарив парасолею об асфальт. — Неймовірно! Просто посеред ринку! Ці поліцейські замість, як і належить, ловити злочинців і всіляку потолоч виписують штрафи… Яка ганьба! — повторив він голосно, визивно озираючись. — Яка ганьба!
Хулія відкинула залишений кимось на капоті балончик з-під аерозоля й узяла не папірець, а клаптик картону завбільшки з візитну картку. Й одразу знерухоміла, як громом ударена. Мабуть, усе, що вона відчувала цієї миті, відбилося в дівчини на обличчі, бо, глянувши на неї, стривожений Сесар підбіг до Хулії.
— Дівчинко, ти вся пополотніла… Що сталося?
Збігло кілька секунд, поки вона спромоглася на відповідь, а коли заговорила, не впізнала власного голосу. їй нестямно хотілося чимдуж тікати звідси — байдуже куди, аби лише там було затишно та безпечно і можна було сховати голову й заплющити очі, відчувши, що ти врятована.
— Це не штраф, Сесаре.
Вона тримала в пальцях картку, і в антиквара вирвалася лайка, що здавалася ще більш брутальною в устах такої вихованої людини, як він. Бо на картці коротко та ясно вже знайомим обом шрифтом було надруковано:
… а7 х Лb6.
Хулія, відчуваючи, що голова в неї йде обертом, приголомшено обдивилася довкруг. У провулку нікого не було. Лише крамарка, яка торгувала образками, сиділа на плетеному стільці метрів за двадцять, на розі, зосередивши всю свою увагу на людях, що проходили повз її виставлений тут-таки на асфальті крам.
— Він був тут, Сесаре… Розумієш?.. Він був тут.
Вона сама відчувала, що в її голосі бринить не подив, а лише страх. І — усвідомлення цього вже накочувало на неї хвилі безмежного розпачу — це вже був не страх перед несподіваним, а якась похмура покора; мовби таємничий гравець, його загрозлива близькість перетворилися для неї на неминуче прокляття, з яким відтепер вона мусила жити все життя. «Навіть, — сяйнула прикра, але слушна думка, — якщо жити мені ще довго».
Сесар, змінившись на лиці, крутив у руці візитівку. Від обурення він насилу вимовляв слова:
— Ач, негідник… Покидьок…
Тим часом Хулія вже забула думати про візитівку. Увагу дівчини привернув знайдений на капоті порожній балончик. Вона нахилилася за ним і відчула, що рухається, немов уві сні, однак, узявши балончик до рук, спромоглася зосередитись та зрозуміти напис на етикетці. Потім, хитнувши головою, простягнула його Сесару. Ще одна безглузда загадка.
— Що це? — поцікавився антиквар.
— Аерозоль, який наносять на проколини в шинах… Вводиться через ніпель, колесо при цьому накачується насосом. Узагалі це така біла маса, що заклеює проколину зсередини.
— І як він опинився тут?
— Якби ж то знати.
Вони заходилися перевіряти шини. Обидві ліві були в порядку, і Хулія обійшла машину, щоб перевірити праві. Все начебто було гаразд, та коли дівчина вже намірилася викинути балончик, її увагу привернула нова обставина: на ніпелі правого заднього колеса не було затички, зате виднілася бульбашка білої маси.
— Хтось підкачав цю шину, — Сесар здивовано дивився на порожній балончик. — Можливо, вона була проколота?
— Ні, коли ми припаркувалися тут, вона не була проколота, — озвалася дівчина, й вони перезирнулися, сповнені лихих передчуттів.
— Не сідай до машини, — мовив Сесар.
Крамарка, яка торгувала образками, нічого не бачила.
— Тут ходить багато людей, тож треба пильнувати, — пояснила вона, поправляючи розп’яття й фігурки святого Панкратія та Богородиці, що лежали на асфальті. — А от у бік провулка я й не дивилася. Може, й проходив хтось із тутешніх, але не більше трьох-чотирьох людей за останню годину.
— Ви нікого не запам’ятали? — скинувши капелюха, Сесар нахилився до крамарки — пальто на плечах, парасоль під пахвою: «справжній кабальєро — либонь, подумала жінка, — хіба що тільки ця шовкова хустка на шиї виглядає дещо визивно для людини його віку».
— Нібито ні, — крамарка загорнулася краще у вовняну хустку; її обличчя набуло зосередженого вигляду — жінка намагалася щось пригадати. — Здається, проходила якась сеньйора. І двійко молодих людей.