Менчу заснула близько другої години ночі. Хулія вкрила приятельку ковдрою і якийсь час сиділа поруч, чатуючи її неспокійний сон. Раз по раз Менчу крутилася вві сні і щось бурмотіла зі стиснутими губами, скуйовджене волосся розметалося по її обличчю. Хулія дивилася на зморшки біля рота, на чорні круги розмитої слізьми та потом туші під очима, що надавали Менчу зворушливого вигляду: приятелька була схожа на літню куртизанку після бурхливої ночі. Сесар не забарився б з ущипливими висновками, але в ці хвилини Хулії не хотілося чути голос Сесара. І вона благала в життя, коли надійде її черга, мати достатньо смирення, щоб гідно постаріти. Потім зітхнула з незапаленою сигаретою в зубах. «Мабуть, це жахливо, під час корабельної аварії не мати надійного плота, щоб урятуватися», — подумала Хулія. І збагнула, що за своїм віком галерейниця могла б бути її матір’ю. Від цієї думки їй зробилося соромно, начеб вона скористалася сном приятельки, щоб у якийсь незрозумілий їй самій спосіб зрадити її.
Вона допила холодну каву й закурила. У слухове вікно знову дріботів дощ. «Це звук самотності», — сумно подумала вона. Шум дощу нагадав їй інший дощ: тоді, рік тому, припинилися її стосунки з Альваро, і вона зрозуміла, що у неї всередині назавжди зламався якийсь механізм, якого вже неможливо було полагодити. А ще вона зрозуміла, що відтоді ця самотність із гірким і водночас солодким присмаком, яка стискала їй серце, буде єдиною нерозлучною подругою, що супроводжуватиме її до скону на всіх життєвих шляхах, які їй ще судилося пройти, під небом, де, регочучи, помирали боги. Тієї ночі вона так само довго сиділа зіщулена під дощем: з душа текла вода, а всю її огортала хмарина теплої пари, і сльози змішувалися з водою, що струмувала на прилипле до обличчя волосся, на голе тіло. Цей теплий очисний потік, під яким вона сиділа майже годину, забрав із собою Альваро за рік до його фізичної смерті — справжньої та остаточної. І за якоюсь дивною іронією Долі, до якої Вона така охоча, сам Альваро скінчив життя ось так, у ванній — із розплющеними очима та розбитою потилицею — під душем; під дощем.
Вона відігнала цей спомин. Бачила, як він розвіюється разом із видихнутим струменем диму серед тіней, що огорнули студію. Потім подумала про Сесара й поволі похитала головою в такт уявній меланхолійній мелодії. В цю мить їй хотілось притулитися головою до його плеча, заплющити очі, вдихнути знайомий змалку легкий аромат тютюну та мирри… Сесар. Пережити б знову разом із ним історії, які — це завжди було відомо заздалегідь — матимуть щасливий кінець.
Вона ще раз вдихнула сигаретний дим і довго його не видихала, бо сподівалася, що відчує запаморочення, і тоді думки відлетять якнайдалі. Якими далекими зробилися ті часи, коли все — всупереч здоровому глузду — мало щасливий кінець!.. Іноді було дуже прикро бачити своє віддзеркалення в люстрі, почуваючись вигнаною назавжди з Країни Ніколи й Нізащо.
Вона загасила світло й продовжувала курити, сидячи на килимі навпроти картини ван Гюйса, обриси якої прозирала перед собою. Вона довго сиділа так, нерухомо, ще й після того, як докурила сигарету, і в її уяві поставали персонажі фламандської дошки, і вона чула віддалений відгомін їхніх життів, що й досі тривали навколо шахової партії — попри час і простір, — наче повільний та безжальний годинниковий механізм, що кидає виклик століттям, і ніхто не в змозі передбачити, коли він зупиниться. І тоді Хулія забула про все: про Менчу, про тугу за втраченим часом і відчула вже знайомий дрож — це був страх, але водночас і якась викривлена та незвична втіха. Таке собі хворобливе вичікування. Немов у дитинстві, коли вона, згорнувшись клубком, вмощувалася на колінах у Сесара, щоб послухати якусь нову історію. Зрештою, можливо, Джеймс Гак не загубився назавжди в тумані минулого. Може, тепер він просто грав у шахи.