Хулія, яка саме діставала з пачки сигарету, так і заклякла. А коли оговталась, то жести її зробилися повільними, ніби через хвилювання чи нетерпіння вона боялася зробити різкий порух, здатний розвіяти щойно почуті слова.
— Ваша племінниця грає в шахи?
— Лола?.. Так, і досить добре, — інвалід якось дивно посміхнувся, мовби йому було прикро, що чесноти його племінниці не поширюються на інші сторони життя. — Я сам навчив її грати багато років тому, але вона перевершила свого вчителя.
Хулія намагалася зберігати спокій, хоча це було нелегко. Вона наказала сама собі неквапно запалити сигарету і, перш ніж знову заговорити, повільно випустила два струмені диму. Дівчина відчувала, як калатає серце у грудях. Постріл навмання.
— А що думає про картину ваша племінниця?.. Вона схвалила рішення її продати?
— Вона була просто в захваті. А її чоловік тим паче, — в голосі старого вчувалася прикрість. — Гадаю, Альфонсо вже знає, на який номер рулетки поставити кожний одержаний за ван Гюйса сентаво.
— Але ж він їх іще не одержав, — уточнила Хулія, пильно дивлячись на Бельмонте.
Інвалід незворушно витримав її погляд і довго не озивався. Потім у його світлих вологих очах зблиснув і одразу згас спалах жорстокості.
— У мої часи, — мовив він несподівано лагідно, і в його зіницях Хулія бачила тепер лише добродушну іронію, — ми казали, що не варто продавати лисячу шкуру, поки не вполюєш лисиці…
Хулія простягнула йому пачку сигарет.
— Ваша племінниця говорила коли-небудь про якусь таємницю, пов’язану з картиною, її персонажами чи шаховою партією?
— Не пригадую, — старий глибоко затягнувся. — Ми вперше почули про це від вас. А доти ця картина була для нас, можливо, улюбленою, але в усьому іншому такою ж, як решта… І аж ніяк не таємничою, — він замислено глянув на прямокутник на стіні. — Усе в ній начебто було на виду.
— Ви не знаєте, перед тим або тоді, коли Альфонсо познайомив вас із Менчу Роч, ваша племінниця не домовлялася стосовно картини з кимось іншим?
Бельмонте спохмурнів. Здавалося, така версія була йому дуже не до вподоби.
— Сподіваюсь, ні. Зрештою картина була моєю, — поглядом помираючого, котрий востаннє дивиться на святе причастя, старий подивився на затиснуту між пальцями сигарету, й на його губах відбилася мудра, сповнена лукавства посмішка. — І залишається моєю.
— Можна ще одне запитання, доне Мануелю?
— Вам усе можна.
— Вам не доводилось чути колись від ваших племінників, що вони консультувалися з якимись фахівцями з історії мистецтва?
— Здається, ні. Я цього не пам’ятаю, хоча, гадаю, мав би запам’ятати, якби йшлося про щось таке… — він з цікавістю глянув на Хулію, в його очах знову з’явилася недовіра. — Саме цим займався професор Ортега, еге ж? Історією мистецтва. Сподіваюсь, ви не хочете сказати…
Хулія зменшила запал. Вона зайшла надто далеко, відтак спробувала виплутатися за допомогою найчарівнішої зі своїх посмішок.
— Я мала на увазі не Альваро Ортегу, а будь-якого фахівця… Адже можна припустити, що ваша племінниця цікавилася вартістю картини, її минулим…
Бельмонте замислено подивився на свої поцятковані плямами руки.
— Вона ніколи про це не говорила. А мала б сказати, адже ми часто розмовляли про картину ван Гюйса. А надто, коли розігрували ту саму партію, що й її персонажі… Звісно, ми розігрували її вперед, а не назад. І знаєте що?..
Хоча перевага в партії нібито на боці білих, Лола завжди вигравала її чорними.
Майже годину Хулія йшла кудись навмання в тумані, намагаючись дати лад своїм думкам… Її лице та волосся були всіяні дрібними крапельками дощу. Вона саме проминала «Палац-отель», під піддашком якого в циліндрі та розшитій золотими галунами лівреї стояв, ховаючись від дощу, швейцар: він запнувся плащем і через те був схожий на лондонця вісімнадцятого століття, а туман лише підкреслював цю схожість. «Бракує тільки кеба з тьмяним через сіру млу ліхтарем, з якого б вийшли худорлявий Шерлок Холмс та його вірний друг Ватсон. І щоб десь у густому тумані на них уже чатував лиховісний професор Моріарті. Наполеон згуби. Геній зла».