Щось забагато людей грали останнім часом у шахи. Здавалося, ледь не кожен мав свої підстави бути причетним до твору ван Гюйса. Ця клята картина містила забагато портретів.
Муньйос. Він був єдиним, з ким Хулія познайомилася після того, як почалася ця загадка. В години безсоння, коли вона крутилася в ліжку не в змозі заснути, дівчина лише його не пов’язувала з образами свого кошмару. Муньйос на одному кінці мотка, решта фігур, решта персонажів — на другому. Проте навіть у ньому Хулія не могла бути певною. Вони й справді познайомилися після того, як почалася перша загадка, однак до того, як історія повернулася до своєї вихідної точки, а тоді почалася знову, але в іншій тональності. Нитки були надто тонкими, щоб хтось міг мати абсолютну певність стосовно того, що смерть Альваро та наявність таємничого гравця якось пов’язані між собою.
Хулія зробила ще кілька кроків і зупинилася, відчуваючи на обличчі вологу від туману, що її оточував. Зрештою вона могла бути певною лише щодо себе самої. От і все, що вона мала, аби рухатися далі. Тільки це та пістолет, який лежав у неї в сумочці.
Вона подалася до шахового клубу. Підлога у вестибюлі була вкрита тирсою, тут стояли парасолі, висіли пальта й плащі. Пахло вогкістю, тютюновим димом і ще чимось специфічним, властивим тим місцям, куди ходять лише мужчини. Хулія привіталася із Сіфуентесом, тутешнім директором, котрий уже поспішав їй назустріч, і поки вщухали спричинені її появою перешіптування, почала обдивлятися столи, поки за одним із них не завважила Муньйоса. Той сидів нерухомий, мов сфінкс, зосередившись на грі, спершись ліктем на бильце крісла й підперши долонею підборіддя. Його суперник, якийсь молодик у дуже товстих окулярах, облизував язиком губи й раз по раз кидав тривожні погляди на Муньйоса, наче побоюючись, що той от-от зруйнує складний захист, вибудувати який навколо свого короля, судячи з того, як він нервував і з його виснаженого вигляду, молодикові коштувало неабияких зусиль.
Муньйос виглядав спокійним і, як зазвичай, байдужим; його нерухомі очі, здавалося, не так вивчали позицію, скільки відпочивали, дивлячись на шахівницю. Можливо, він саме поринув у ті марення, про які розповідав Хулії, й перебував за тисячі кілометрів од партії, що розігрувалася в нього перед очима, а тим часом його математичний мозок сплітав та розплітав нескінченні та неможливі комбінації. Троє чи четверо вболівальників, стоячи довкола столу, вивчали партію чи не з більшим інтересом, ніж самі гравці; раз по раз вони пошепки обмінювалися репліками стосовно можливого ходу тією чи іншою фігурою. З напруження, яке панувало тут, було зрозуміло, що від Муньйоса очікують рішучого ходу, який завдасть смертельного удару молодикові в окулярах. Через це той так нервував, а його збільшені скельцями очі дивилися на суперника так, як дивився залишений сам-на-сам із левом на арені римського цирку раб, благаючи милосердя у вбраного в багряницю всемогутнього імператора.
У цю мить Муньйос підвів очі й помітив Хулію. Кілька секунд він пильно дивився на неї, мовби не впізнаючи й повільно приходячи до пам’яті: на його обличчі відбився подив людини, яка щойно прокинулася від сну чи повернулася з тривалої подорожі. Аж ось його погляд ожив, і він злегка хитнув дівчині головою на знак вітання. Потім знову глянув на шахівницю, наче хотів упевнитися, що там усе гаразд, і, не вагаючись, — вочевидь не поспіхом і не навмання, а цілком свідомо — пересунув пішака. Довкола столу почувся шепіт розчарування. А молодик в окулярах подивився на нього спершу здивовано, немов помилуваний в останюю мить злочинець, а потім зраділо.
— Тепер тут буде нічия, — озвався один із уболівальників.
Муньйос, підводячись з-за столу, стенув плечима.
— Так, — відказав він, уже не дивлячись на шахівницю. — Але якби піти слоном. на d7, через п’ять ходів був би мат.
Він відійшов од столу й наблизився до Хулії, а любителі заходилися аналізувати щойно згаданий ним хід. Дівчина ледь помітно хитнула головою в їхній бік.
— Вони, либонь, щиро вас ненавидять, — прошепотіла вона. Шахіст схилив голову набік, а на його обличчі відбилася чи то невиразна посмішка, чи то презирлива гримаса.
— Гадаю, так, — відповів він, знімаючи свого плаща й прямуючи до виходу. — Вони завжди злітаються, наче стерв’ятники, сподіваючись побачити, як хтось нарешті мене розшматує.
— Але ж ви дозволяєте себе обігрувати… їх це, мабуть, принижує.
— Не в тому річ, — у його голосі не вчувалося ні втіхи, ні погорди; лише безстороння зневага. — Вони нізащо у світі не пропустять жодної моєї партії.