Я розумію, що заблукав.
Справді, вулиця не та.
Йду шукати потрібну.
Нема ніде.
І жодного перехожого, аби запитати дорогу.
Надто рано.
Безвихідь.
Жах.
По довгих і безпорадних блуканнях я нарешті помічаю на перехресті якусь жіночку. Вона злякано сахається й збирається втікати. Однак я всіма можливими жестами з лексикону міжнародних виявів пацифізму пояснюю, що просто заблукав і шукаю таку-то вулицю. Жіночка лякається ще більше, каже, що такої вулиці вона не знає, про таку вона ніколи не чула, такої тут немає взагалі. І швидко втікає.
Я залишаюся на перехресті, стою останнім дурнем і раптом… десь на горизонті… за пеленою ранкової імли… бачу кістлявий хребет львівської телевежі…
Не знаю, скільки годин я добирався до свого помешкання. Не знаю, скільки кілометрів пройшов. Не маю також уявлення, яким чином із двірця, на який, вочевидь, я все ж таки приїхав, потрапив у цю дільницю. Не хочу навіть знати, що саме це за район — Замарстинів, Клепарів, — усі ці топоніми, які в професіоналів львівської ностальгії витискають скупу поетичну сльозу, ніколи нічого для мене не означали. Але з того часу я люблю Львів тупою пристрастю безмозкого мазохіста.
Орден Аутсайдерів на вікенд усім складом збирався виїжджати на якісь свої духовно-бездуховні реколекції. Та ми з мКд зібрали торби й вирушили… Куди?.. Мабуть, шукати примарний, але вимріяний дім. Торбів виявилося не так уже й багато, хоч там і вмістилося все наше майно, але тягти їх вулицями однаково було не надто приємно. Тому за якийсь час ми вирішили перепочити на площі перед Домініканським собором. Принаймні мені зараз видається, що то був Домініканський собор. У кожному разі, храм, коло якого ми спинилися, цілком міг би бути Домініканським собором.
(Ось ця ось аберація пам'яті, як і згадані провали в секвенціях, — також один із тих феноменів, що великою мірою визначають обличчя світу. Вони змінюють топографію, архітектоніку й навіть архітектуру міст, вони впливають на історію і хронологію, вони керують метаморфозами сущого. Це вони, врешті-решт, не дають нам вступити в одну й ту саму ріку двічі. Тому нам лише здається, нібито існують якісь там Краків, Станіслав чи Львів. Ми приїжджаємо туди, ми опиняємося й перебуваємо там, де, як нам здається, повинні би бути. А те, що при цьому часто помиляємося… Sorry, crocodile. Бог не відповідає за наші помилки.)
Перед Домініканами панував бджолиний рух. Юрми людей, здебільшого молодих, заходили й виходили із собору, співалися хорали, служилися молебні, скандувалися гасла. Однак загубитися в натовпі нам не вдалося. Двійко людей із торбами, з очевидними ознаками бездомності й виразом самотності в очах навіть серед цієї різношерстої публіки надто виділялися. Своєю недоречністю, напевно. Бо, як відомо, навіть у найхаотичнішому (на позір) бджолиному русі панує доцільність, впорядкованість і дух служіння загальній ідеї. А тут… Ані я, ані, підозрюю, мКд не знали жодної загальної ідеї, якій варто було би служити. Та християнське милосердя далося взнаки: за якийсь час страшненька черниця запросила нас усередину перепочити і напитися води. Вона провела нас у храмову прибудову, де містився невеликий жіночий монастир і недільна школа для дітей. Оскільки була неділя, то й тут вирувало від людей. Діти з батьками і без, богобійні скаути, якісь монтери з електродротами, іконописець із натурницею явно не біблійного вигляду і, звичайно, черниці. Ми потихеньку протиснулися в клас, де саме тривав урок малювання, та й сіли на задню лавку. Попри реальну можливість перепочинку нас усе ще страшенно сковували торби. Поставити тут їх було ніде, а залишити де-небудь, скажімо в коридорі, за секуляритивною звичкою колишніх комсомольців ми не наважувалися. Зрештою, я переконав себе, що тут усе-таки кляштор, а не перони львівського двірця, і виніс торби в коридор. Коли повернувся, то побачив, що мКд уже допомагає учням розвішувати якісь навчальні плакати, тому підсів до дівчинки, яку вчителька щойно вирізнила як кращу ученицю. «Покажи, що ти малюєш», — пошепки сказав я їй. Вона зиркнула на мене з неприязню, але відкрила альбом і принишкла. На чистому аркуші лежала висушена квіточка чи то звіробою, чи то центурії — з ботанікою в мене постійні проблеми. Вона навіть не була приклеєна — це ж бо не гербарій: просто лежала собі між сторінками. Заскочений зненацька, я запитав: