Здорового глузду не вистачало. Імен робилося все більше.
Довідники знеактуалізувалися ще в процесі задуму.
Типографії зупинялися. Жидачівський картонний завод перекваліфікувався на випуск туалетного паперу, позаяк трудовий колектив категорично відмовився друкувати третій наклад «Рекреацій».
У неозорих полях Батьківщини доярки досліджували український секс.
Довженко (не Олександр) у розлогій статті пояснював Стронґовському (не Еренбурґу), що стурбована своєю статтю не Забужко, а її героїня. Еренбурґ стоїчно (наголошую: стоїчно!) мовчав.
Ірванець демонстрував у Львівській Опері перший вітчизняний фалоімітатор, власноруч виготовлений із пап'є-маше (юним читачам нагадаю: колись на шкільних уроках праці практикували технологію пошарового склеювання аркушів паперу на восковій матриці; паперово-казеїнова маса, поволі грубшаючи, твердла, набираючи форми оригіналу; годі й казати, що воскова матриця не мала жодного зв'язку із кібер-панківським одкровенням братів Ваховських, а Ірванець, за браком паперу і воску, не пошкодував ані власного органа, ані дебютної збірки поезій, ані стратегічних запасів клею «Момент»).
Кравчук тричі проголошував незалежність і тричі відрікався, побоюючись третіх півнів і Віктора Неборака.
Грабович замахнувся на Шевченка.
Шевченко, прикрившись смушевою шапкою, тричі сплюнув через ліве плече, за що отримав почесне членство в «Челсі» і зелену карту. Медична ж карта Лариси Петрівни Косач-Квітки до пори залишалася недослідженою, засвідчуючи лише надмірну дозу туберкульозу. Гінекологічні обстеження Лісової Пісні очікувалися в найближчому майбутньому. На черзі були блакитизна волошок над прірвою в житі, заревані воли при повних яслах та венерологічні довідки Каменяра.
Країна скочувалася в прірву.
Критиці не залишалося нічого іншого, як кинутися в бій. Не для того, щоби когось чи щось відстояти. Але бодай для того, аби не дати витіснити себе куди-небудь за Збруч із вузького фахового плацдарму: писаки, не дочекавшись адекватної реакції на свої творіння, самі почали укладати довідники, строчити коментарі, компілювати енциклопедії. Один дотепник не лише розлого прокоментував власний роман, але й, додавши у примітках глосарій автонеологізмів та бібліографію цитованих авторів, оздобив книгу своїми перед- і післямовою, анотацією, бларбами, вигаданими ISBN та ББК, а на додачу власноруч змакетував обкладинку, де помістив нескромну біографічну довідку й відверту фотографію власного відображення в дзеркалі, зроблену придбаною на перший гонорар цифровою «мильницею». Яке вже тут альтер-его? Якого крайнього тут можна було знайти? Із цим треба було щось робити. Принаймні шкільні підручники треба було відвоювати.
Літературоохоронцям знову довелося вчити безліч незнайомих слів, стежити за публікаціями, запам'ятовувати нові прізвища тощо. Втім, попервах масована стрілянина праворуч і ліворуч одним-єдиним словом «постмодернізм» давала непогані результати. Багато хто з літераторів злякався незрозумілого терміна й, облишивши поезію, подався в бізнес. Багато хто з літературоохоронців отримав підвищення по службі та чин. Я особисто бачив під Ірпінським будинком творчості ватажка «охранной фирмы Тризуб им. Степана Бандеры», який (ватажок, а не Бандера) мав на чорному погромному френчі погони українського прапорщика. Бейджик на грудях повідомляв ім'я та прізвище бравого вояка: Роман Жахів. То таки був він. Жах.
Літератори-дезертири подавалися в суміжні галузі. В країні знову запрацювали паперово-целюлозні комбінати. До виборів почали друкувати бюлетні й навіть пристарали картонні ящики з прорізом. Дехто з графоманів, не позбувшись навичок автоматичного письма, вдруковував себе в бюлетні ще до виборів. Із трибуни Ради зазвучали анекдоти, вірші, приказки та інша народна мудрість. Народ жахнувся власної мудрості, романів жахів, обіцянок нових підручників і рвонув у неіснуючий іще шенген чвалом. На рідних землях залишилися депутати, обчислювальні комісії і два ворожі табори письменних осіб: літератори та їхні літературознавці.
Заради об'єктивності слід сказати, що літератори (на відміну від більшості літературознавців) теж почали виїжджати ген-ген на шенген, зазвичай якомога західніше. Але ненадовго і, на жаль, не назавжди.
Попри це, кількість авторів-абориґенів не зменшувалася. Вони плодилися рясно, з'являючись невідомо звідки, немов віруси, вже озброєні початками грамоти, вмінням «випасати мишку» і поважним запасом ненормативної лексики. Критики ж, які й далі розмножувалися традиційним, статевим шляхом, помітним ростом своїх рядів похвалитися не могли. Ненормативна лексика, якою вони володіли не гірше за нових письменників, не могла їм допомогти: в арсеналі критичних засобів була й відверта брехня, і некомпетентність, і компромат, і тривіальні доноси, і прочая, і прочая, а от розбомбити нелюбого автора в категоріях порівняльної геніталієлогії не дозволялося. Професійний кодекс честі чи щось таке. Навіть просто сказати нелюбому: «Та йди ти в дупу», — не випадало. Залишалося хіба бурмотіти під ніс: «Ідіть ви всі…» Це бурмотіння груповим стогоном здіймалося над знедоленою Ненькою. Але нікому було його почути. Все перекривав радісний гавкіт молодого, зубатого письменства.
(Сказано-бо: ім'я їм — леґіон.)
Минали роки. На зміну 90-тикам прийшли 2-тисячники й 0-овики. В Пустомитах об'явився Дереш. У тайванському шпиталі успішно розділили сіамців Горобчука й Коробчука. Стронґовський проколов третє око. Карпа вийшла заміж. Забужко вийшла в тираж. З'явилися ґламурИ, дискурсА і преса, жовта-жовта, як неозорі поля Батьківщини, звідкіля колишні доярки, дослідивши нездоровий вітчизняний секс, подалися довчати його в європИ, без усяких на те стипендій і причин, а просто так — заради спортивного інтересу, посіяного колись у сакраментально-жовтих полях нерозважною Оксаною, натомість на полях Жовтих сторінок України тимчасом продовжували жирувати літкритики, розжирілі не через те, що перемогли, а тому, що перехід із дискурсів на ґламурА дозволив урешті-решт облишити безнадійні спроби відділити авторів від їхніх альтер-еґів, забути деридів із лаканами та рештою неляканих французьких ідіотів, закинути ґендерні студії, облишити постфемінізм, постпофігізм і пОстити в ЖЖ (сиріч, у жовтих журналах) сенсаційні новини про суми гонорарів та літературних премій, житлову площу підозрюваних у геніальності й претендентів на Нобеля (додаючи щось на кшталт старозавітньої перестороги «Но, бля!»). З'явився й президент жовтогарячого відтінку. І замість пригріти коло себе відданих оберегів і берегинь національної культури, що, нікуди не їздивши, і світів не звідавши, і ґрантів не скуштувавши, Батьківщину не зрадили, почав оточувати себе особами підозрілими, легковажними, а то й просто злочинними. Я, скажімо, призначення відвертого літературного хулігана Позаяка на посаду спічрайтера можу пояснити собі хіба тим, що ґарант уже давно облюбував на випадок прощання з народом славнозвісну Позаякову «Думу про слоника». Уявіть лише, як, складаючи повноваження, президент гірко констатуватиме:
Слоника замучили кляті москалі.
Похилився слоник хоботом к землі.
Прощавай же, Україно, прощавай мій любий крає,
Безневинно молоденький слоник погибає! Гей-гей!
Втім, я не про це. Не про президента. І не про слоника. І не про геїв, гай-гай. І не про критиків. І не про «Критику». І навіть не про кур'єрів Кривбасу. І напевно не про «Четвер». Я про своє, про сокровенне.
Оце не так давно був я у пеклі.
І було мені там, згідно із пророцтвами Михаїла Афанасійовича, видіння.
І було у видінні одкровення, реґіонального, щоправда, характеру.