Одержавши цю інформацію, Арґалія мав час на обдумування своїх дій, і в день, коли вони прийшли за ним, він під покровом ночі вже встиг у супроводі чотирьох велетів-швейцарців та цілої ватаги найвідданіших яничарів, разом з близько сотнею воїнів, відправити до Бурси, що на півдні столиці, Кара Кьоз та дівчину-Дзеркало разом з багатьма скринями добра, яке він здобув під час успішних воєнних кампаній.
— Якщо я втікатиму з вами, — сказав він, — Селім наздожене і передушить нас, як цуценят. Натомість мені треба постати перед судом, а після винесення вироку я буду змушений виграти Садівникові Перегони.
Кара Кьоз знала, що він саме це скаже.
— Якщо ти хочеш померти, — промовила вона, — то я тобі це дозволю.
Кажучи ці слова, вона мала на увазі, що їй необхідно врятувати йому життя, а за її відсутности на перегонах зробити це буде складно.
Щойно Селім Грізний у тронному залі Притулку Блаженства виголосив зрадникові Арґалії смертельний вирок, той зірвався на ноги і почав бігти. Від тронного залу до Воріт Рибного Ринку було не менше ніж півтори милі палацовими садками, і він повинен був прибігти туди раніше Бостанці-Баші у червоній тюбетейці, білих муслінових бриджах з голим торсом, який одразу смикнувся з ним і з кожним кроком наздоганяв його. Якщо його доженуть, то він помре на Рибному Ринку, а тоді його викинуть у Босфор, куди викидали всіх мертвих. Він біг поміж квітковими клумбами, бачив попереду Ворота Рибного Ринку, чув позад себе кроки Бостанці-Баші і знав, що не спроможний бігти достатньо швидко, аби втекти від смерти.
— Життя — це абсурд, — думав він. — Пережити стільки війн, а тоді бути задушеним садівником. Правильно кажуть, нема героїв, які б не дізналися про марність героїзму перш ніж померти.
Йому пригадалося, як малим хлопцем він уперше зрозумів абсурдність життя, коли плив сам-самісінький у човнику посеред морської битви в густому тумані.
— І через стільки років, — думав він, — мені знову доводиться отримувати цей урок.
Потім ніхто так і не зміг дати переконливого пояснення, чому прудконогий головний садівник султана Селіма Грізного раптом упав, схопившись за живіт за тридцять кроків до кінця Садівникових Перегонів, або чому він став жертвою нападу такої смердючої пердячки, якої ще ніхто і ніколи не чув, випускаючи гази так голосно, ніби хто стріляв, і кричав від болю, ніби викорчувана мадрагора, а тим часом Арґалія промайнув фініш біля воріт до Рибного Ринку, скочив на коня, що вже чекав на нього, і погнав щодуху у вигнання.
— Ти щось поробила? — запитав Арґалія свою кохану, коли вони зустрілися під Бурсою.
— Що я могла зробити моєму маленькому Баші? — відповіла вона із широко розплющеними очима. — Лишень послала йому записку, наперед дякуючи за твоє вбивство, мій негідний викрадачу, разом із глечиком анатолійського вина на знак вдячности, авжеж, то не надто складна справа; але точно розрахувати, коли певне зілля, підсипане у вино, почне діяти на його шлунок, то цілком інша справа і дуже складна річ.
Поглянувши їй у вічі, він не побачив жодного виверту, жодної ознаки, що вона чи дівчина-Дзеркало, чи обоє разом зробили щось таке, аби умовити садівника недбало виконати свій обов'язок, може, навіть аби умовити його випити напій у встановлений заздалегідь час за мить блаженства, про яке чоловік пам'ятатиме все життя. Ні, сказав собі Арґалія, охоплений чарами очей Кара Кьоз, такого не могло бути. Подивися в очі своєї коханої, казав він собі, наскільки вони простодушні й сповнені кохання.
Адмірал Андреа Дорія, капітан флоту Генуї, перебуваючи на суші, мешкав у передмісті Фассоло, поза міськими мурами, перед самими воротами Сан-Томассо неподалік північно-західного входу у гавань. Він купив цю віллу в Генуезького вельможі на ймення Якобо Ломелліно, бо почував себе тут одним із одягнених у тогу римлян з лавровими вінками на голові, які, як той герой в Лаурентінумі, описаний Плінієм-молодшим, колись жили на великих прибережних віллах, а також завдяки виду на гавань, який дозволяв йому у будь-який час побачити, хто заходить чи виходить з міста. Його галери стояли пришвартовані одразу біля його будинку на випадок невідкладних дій. Тому, природно, він виявився першим, хто побачив судно, що йшло з Родосу на облавку з Арґалією, і через свою підзорну трубу розгледів багато добре озброєних чоловіків, одягнених в яничарський однострій. Чотири з них, мабуть, були велетами-альбіносами. З тераси, де він сидів, негайно послав Чеві доручення вийти у море, зустріти родоське судно і дізнатися, чого ті гості хочуть. Ось як Чева Скорпіон знову зустрівся лицем до лиця з людиною, яку колись покинув у ворожих водах.
Чоловік, в якому Чева не одразу впізнав Арґалію, сидів перед щоглою родоського корабля, з широким тюрбаном на голові та у м'якому парчевому халаті оттоманського принца. Його ж яничари стояли одразу за ним, у повному озброєнні й напоготові; біля нього, вбираючи, вочевидь, усе сонячне світло, бо решта світу здавалася темною і холодною плямою, стояли дві найпрекрасніші жінки, яких коли-небудь бачив Чева; їхня врода була відкрита для чужинських очей, їхнє темне розпущене волосся, мов у богинь, розвівалося на вітрі. Як тільки Чева ступив на борт родоського транспортного судна із загоном Золотої Банди позаду нього, обидві панянки глянули йому прямо у вічі, і він відчув, як шабля випала з його руки. Потім був легенький, але жорсткий потиск на обидва його плеча, то був тиск, якому він не мав жодного бажання опиратися, і раптом він і всі його посіпаки вклякли перед гостями і його рот промовив незвичні слова привітання.
— Ласкаво просимо, шановні панянки, а також усіх, хто вас супроводжує.
— Стережися, Скорпіоне, — промовив оттоманський принц досконалою флорентійською говіркою, а тоді, наслідуючи Чеву, додав: — Бо якщо лайдак не дивиться мені в очі, то я вириваю йому печінку і годую чайок.
Тепер Чева вже збагнув, хто стояв перед ним, і почав підводитися, намацуючи зброю, але виявилося, що його коліна чомусь прилипли до палуби, як і всіх його поплічників.
— І знову ж таки, — вів далі Арґалія замислено, — твої бісові очі не можуть нічого побачити, крім моєї промежини.
Великий condottiere Дорія, з вусами та бородою, що хвилями спадали з обличчя, саме позував для скульптора Бронзіно в образі бога моря Нептуна, стоячи голим на терасі своєї вілли і тримаючи тризуб у правій руці, а мистець робив швидкі начерки його оголеного тіла, і тут на свій превеликий переляк він уздрів, як з його пристані до нього рушила добре озброєна ватага посіпак. Досить дивно, але попереду, поводячись, як бридкий покидьок, ішов Чева Скорпіон, а в центрі ватаги в плащах з каптурами на голові прямували ще дві особи, як потім виявилося, жіночої статі, але хто вони такі й що вони за цабе, йому одразу було не збагнути.
— Якщо ви гадаєте, що жменька посіпак зі своїми курвами можуть узяти Адреа Дорію без бою, — заревів він, хапаючи однією рукою шаблю, а другою розмахуючи тризубом, — то подивимось, скільки вас вийде звідси живими.
У цю мить чарівниця та її рабиня скинули із себе каптури, й отетерілий адмірал Дорія почервонів і почав затинатися. Він відійшов від гурту в пошуках своїх бриджів, але жінки не звертали уваги на його оголеність, що, зрештою, було ще принизливішим.
— Хлопчина, якого ти послав на неминучу смерть, повернувся і хоче, аби ти заплатив сповна, — сказала Кара Кьоз. Вона чудового говорила італійською, і Дорія почув це, але також збагнув, що вона вочевидь не була італійкою. За таку гостю чоловік міг не пошкодувати свого життя. Це була королева для поклоніння, а її товаришка, ніби її дзеркальне відображення, трішечки поступалась оригіналу в миловидності й чарівності, але також була красунею для обожнювання. Про бій перед лицем такої вроди годі було й думати. Незнайомки наближалися, й Адмірал Дорія, загорнувшись у плащ, стояв з відкритим ротом, наче бог моря в полоні у німф, що постають з води.