— Хіба що? — мусив перепитати Арґалія.
— Хіба що я скажу, аби він найняв тебе військовим головнокомандувачем, якого йому саме зараз ой як потрібно. Здається, у тебе не багатий вибір, — промовив старий. — Таким людям як ми відпочинок не світить.
— Я не вірю герцогові, — сказав Арґалія іль Макії. — До того ж я не цілком довіряю і Дорії. Він завжди був останньою тварюкою, і я не впевнений, що його характер змінився з часом. Може, він послав Джуліано листа, кажучи: «Убий Арґалію, щойно його нога ступить за міські мури». А йому вистачить холоднокровности, аби таке зробити. Чи, можливо, він зласкавився і надумав справді допомогти мені, просто так, заради старих часів. Я не хочу брати з собою жінок, аж поки не знатиму, на чому стою.
— Я скажу тобі, на чому ти стоїш, — відповів скрушно Ніколо. — Медичі — абсолютний правитель міста. Папа — також Медичі. Люди подейкують, що, мабуть, і Бог — Медичі, ну, а от щодо Диявола, то він точно один із них. Через Медичі я сиджу тут і нидію, вирощуючи худобу, обробляючи шмат землі, продаючи дрова, і тим заробляю собі на прожиття, а твій друг Аґо також без роботи. Це така нам дяка за те, що ми стільки років вірою і правдою служили містові. А тут з'являєшся ти після свого богохульства та зради, і коли герцог побачить у твоїх холодний очах, що ти знаєшся на вбивстві людей, то скоріш за все ти одержиш посаду командувача міліції — тієї міліції, яку я створював, переконуючи наших скупих скнар у доцільності утримання постійної армії, ти станеш командувачем міліції, яку я навчав і з якою я здобув перемогу після облоги та відновлення наших позицій у Пізі, і та міліція, себто моя міліція, буде тобі нагородою за твоє грішне, корисливе та розбещене життя, і за таких обставин важко повірите у повчання віри: доброчесність завжди винагороджується, а гріх карається, еге ж?
— Подбай про жінок, і якщо все буде гаразд, — сказав Арґалія, — і я одержу призначення, то одразу заберу їх до себе, а тоді побачимо, що можна буде зробити для тебе та малого Аґо.
— Чудово, — сказав іль Макія. — Ти робиш мені послугу.
Життя вдарило і по Аґостіно Веспуччі, і останніми днями він сильно змінився, його життєрадісна балакучість зникла, і він майже не лаявся. На відміну від іль Макії, його не висилали з міста, тож він сидів у будинку, що в Оґніссанті, або торгував олією, вовною, вином чи шовком, що йому вже аж остогиділо, але часто ішов з міста до Сант'Андреа в Перкуссині й лежав на самоті в мандрагоровому лісі, спостерігаючи за рухом листя та птахів, аж поки не наставав час приєднуватися до Ніколо у таверні з вином та балачками. Його осяйне золотаве волосся передчасно посивіло і порідшало, тому на вигляд він здавався старшим за свої роки. Він не одружився, не так часто і не з таким ентузіазмом заходив до борделів, як у давні часи. Якщо звільнення з роботи знищило його амбіції, то приниження з боку Алессандри Фіорентини знищило його потяг до протилежної статі. Одягався абияк і навіть став скупим на гроші, без жодної необхідности, бо в місті було досить заможних Веспуччі, аби допомогти йому фінансово. Напередодні від'їзду іль Макії з Флоренції до Перкуссини Аґо запросив на обід товаришів, а наприкінці пиятики виставив кожному рахунок, навіть самому Ніколо, на суму чотирнадцять сольдо. Ніколо не мав при собі стільки грошей і дав трохи більше одинадцяти. Тепер же Аґо весь час нагадував йому про ті три заборговані сольдо.
Іль Макія не сердився на свого друга за його ощадливість, бо розумів, що коли місто знехтувало їхніми роками важкої праці, Аґо зазнав ще сильнішого, ніж він сам, удару, до того ж утрата коханої також могла проявитися у покинутого закоханого дивними симптомами. З трьох друзів лишень Аґо не любив подорожувати, бо місто для нього було всім і навіть більшим, ніж він потребував. Якщо іль Макієя втратив місто, то Аґо втратив увесь світ. Інколи він казав, що покине Флоренцію назавжди, поїде до Америго в Іспанію і перетне океан. Розмірковував він про таку подорож без найменшого задоволення; скидалося, що він розповідає про свій відхід у потойбічний світ. Звістка про смерть Америго лише поглибила журу його кузена. Аґо, здавалось, ще охочіше, ніж раніше, думав про смерть під чужим небом.
Інші давні друзі стали буркотунами. Біаджіо Буонаккорсі та Андреа ді Ромоло посварилися між собою, а також з Аґо та іль Макією. Але Веспуччі та Макіавеллі залишалися близькими друзями, і ось чому Аґо ще вдосвіта з'явився на коні, аби з іль Макією піти на лови птахів, і ледь не вмер зі страху, коли у вранішньому тумані перед ним постали чотири величезні чоловіки і почали допитуватися, що він тут робить.
Однак щойно іль Макія, загорнутий у довгий плащ, вийшов з будинку і сказав, що то його друг, велети враз стали привітними. Чотири швейцарські яничари, як це добре знав Арґалія, були, по суті, великими базікалами, розпускали язика, як базарні баби, і поки вони чекали на іль Макію, що повернувся до будинку і закінчував намащувати пташиним клеєм в'язові гілки у маленьких клітках, Отто, Ботто, Клотто і д'Артаньян так жваво описали стан справ, що Аґо після тривалої байдужости вперше відчув сильний сексуальний потяг. Здавалося, ті жінки варті того, аби на них глянути. Тим часом Ніколо спорядився, і з порожніми клітками за спиною скидався на збанкрутілого вуличного торговця, а тоді двоє друзів рушили до лісу.
Піднімався туман.
— Скоро закінчиться міграція дроздів, — сказав іль Макія, — і на таке ми навіть сподіватися не зможемо.
Але в його очах світився вогник, якого не було вже довгий час, й Аґо запитав:
— А вони як, нічогенькі?
Повернулася також іль Макієва усмішка.
— Дивна річ, — сказав він, — навіть дружина перестала цабанити.
У ту мить, коли Кара Кьоз та її Дзеркало увійшли в будинок Макіавеллі, Марієтта Корсіні почувалася трохи недолугою. Приємний гіркувато-солодкуватий аромат ширився довкола обох чужинок і дуже швидко заповнив коридори, горішній поверх та всі закутки дому, і Марієтта, вдихаючи той сильний запах, почала думати, що її життя було не таким уже й поганим, як вона гадала, що чоловік кохав її, а діти були хорошими дітьми, а ці гості, зрештою, найбільш імениті серед тих гостей, яких вона мала честь коли-небудь приймати. Арґалія, попросивши дозволу залишитися їм на ніч у будинку перш ніж поїхати до міста, мав спати на дивані у кабінеті іль Макії; Марієтта відвела принцесу до гостьової спальні й запитала, трохи ніяковіючи, чи її фрейліна не захоче зайняти одну з дитячих кімнат. Кара Кьоз притулила палець до губів господині і прошепотіла їй на вухо:
— Ми з нею і в цій кімнаті помістимося.
Марієтта лягла спати з дивним відчуттям блаженства, і коли її чоловік також ліг біля неї, вона розповіла йому без жодного здивування в голосі, що обидві пані вирішили спати разом.
— А що мені до тих жінок, — сказав її чоловік, а серце Марієтти тьохнуло від радости, — жадана жінка лежить коло мене.
Кімната було заповнена гіркувато-солодкуватими пахощами парфумів принцеси.
Що ж до Кара Кьоз, то, щойно за нею та дівчиною-Дзеркалом зачинилися двері, її охопило відчуття екзистенційного страху. Час від часу на неї накочувався такий смуток, але протистояти йому вона так і не навчилася. Її життя було низкою вольових дій, тож інколи вона починала вагатися і впадала у відчай. Вона побудувала життя на коханні чоловіків, на впевненості у своїй спроможності за необхідности викликати у них кохання, але коли поставали найтемніші питання сутности її власного «я», коли вона відчувала, як здригається і карається її душа під вагою самотности й втрат, тоді не допомагало жодне чоловіче кохання. Тому дійшла висновку про невідворотність питання вибору між її коханням та її внутрішнім «я», і про те, що коли такий час настане, то у неї не буде вибору, вона не зможе вибрати кохання. Бо в іншому разі поставить під загрозу своє життя. Виживання — понад усе.
Це було невідворотним наслідком її добровільного зречення свого природного світу. В день, коли вона відмовилася повертатися до могольського двору зі своєю сестрою Ханзадою, вона збагнула не тільки те, що жінка може вибирати собі шлях, але також і те, що кожен вибір має незгладимі наслідки. Вона зробила свій вибір і не жалкувала за тем, що невпинно слідувало після нього, але час від часу її діймав великий страх. Страх охоплював геть усе її єство і трусив нею, як буря деревом, а тоді приходила Дзеркало і тримала її, аж поки все не минало. Вона лягла під ковдру, Дзеркало біля неї і тримала Кара Кьоз за передпліччя, тримала міцно, не так, як жінка тримає жінку, а як чоловік. Кара Кьоз усвідомлювала, що її влада над чоловіками дозволить їй пливти по житейському морю без особливих труднощів, але вона також усвідомлювала, що в такому плаванні неминучі великі потрясіння. Вона відшліфувала свій дар чарівництва, вивчила мови, стала свідком найбільших подій свого часу, але вона не мала сім'ї, своєї родини, не мала відради у перебуванні в межах чогось рідного — материнської мови, братової опіки. Вона ніби летіла над землею, змушуючи себе летіти і водночас побоюючись, що кожної миті чари можуть розвіятися, і вона каменем упаде на землю.