— Здається, я знову бачу смисл життя.
{17} Герцог замкнув свій палац
ерцоґ замкнув свій палац, побоюючись вторгнення знавіснілого натовпу, що в ті дні після першого обрання Папою одного з Медичі був в екстазі на межі насильства.
— Народ забавлявся, — сказав Арґалія іль Мекії пізніше, — незважаючи на стать і вік.
Оглушливі церковні дзвони безупинно били glorias, а багаття загрожували цілим районам міста.
— У Меркато Ново, — повідомляв Арґалія, — бешкетники повідривали шалівки від банків та крамниць із шовком. Коли ж влада отямилася і спробувала зупинити розгардіяш, то вже навіть дах суконної купецької гільдії, старої Калімали, було розібрана на дрова і спалено. Мені розповідали, що багаття горіло навіть на дзвіниці Санта-Марія Фіор. Безлад тривав упродовж трьох днів.
Вулиці задихалися від галасу й диму. Трахалися і спереду і ззаду на кожній бічній вуличці, і все це було до одного місця. Щовечора прикрашений гірляндами віз перемоги воли тягли від садів Медичі на П'яцца Сан Марко до Палаццо Медичі на Віа Ларґа. Біля зачиненого палацу Медичі громадянство спочатку співало пісень на честь Папи Лева X, а тоді підпалювало віз з квітами. З вікон горішніх поверхів палацу нові правителі кидали у натовп щедрі подарунки, тож флорентійці розхапали, мабуть, з десять тисяч золотих дукатів і дванадцять великих хустин срібла. На вулицях міста стояли бочки з вином та кошики з хлібом, з яких міг пити і їсти кожен флорентієць. Злочинців відпускали, повії багатіли, а немовлят-хлопчиків називали на честь герцога Джуліано та його небожа Лоренцо або ж на честь Джованні, який став Левом, а дівчаток-немовлят хрестили Лаодаміями чи Семірамідами на честь вельможних пань родини.
У такий час видалося неможливим увійти в місто із сотнею озброєних людей і домагатися аудієнції в герцога Джуліано. Дармоїди та підпалювачі правили вулицею. Біля міської брами Арґалія пред'явив свої папери вартовим, а тоді дізнався, що на нього вже очікували.
— Так, герцог вас прийме, — сказали йому, — але ви розумієте, що не зараз.
Тим часом яничари отаборилися під міськими мурами і стояли там чотири дні, коли святкування на честь обрання Папи нарешті пішло на спад. Але і тоді Арґалія не зміг увійти до міста.
— Сьогодні, як стемніє, — сказав капітан варти, — чекайте високого сановника.
Він умів кохати жінок по-жіночому і вбивати чоловіків по-чоловічому, але Арґалія ніколи раніше не стикався з герцогом Медичі у всій його пишності. Однак, коли Джуліано де'Медичі утаємничено в'їхав до його табору з каптуром на голові, Арґалія відразу зрозумів, що новий правитель Флоренції був слабаком, як і його юний небіж, що їхав обіч нього. Папу Лева X знали як владну людину, одного з Медичі старої школи, спадкоємця повноважень його батька Лоренцо Могутнього. Наскільки він мусив бути стурбованим у питанні передачі Флоренції під опіку цих другосортних! Жоден справжній герцог Медичі не вибирався б, як злодій, потайки з міста, аби зустрітися з імовірним службовцем. Герцог Джуліано наважився на такий крок з необхідности мати біля себе для певности сильну людину. Військову людину. Тюльпанового генерала для захисту міста Квітів. Безсумнівно, тут була вакансія.
У своєму наметі у миготінні жовтого світла ламп Арґалія роздивлявся вельмож. Меншому витвору Лоренцо де'Медичі герцогові Джуліано було не більше тридцяти п'яти років, він мав довге сумне обличчя і справляв враження хворої людини. Його кості не постаріють. Поза сумнівом, він кохався в літературі та мистецтві. Поза сумнівом, він був людиною культури та розуму. А значить, схильний до конфліктів. Було б ліпше, якби він залишився дома і доручив битву знавцям своєї справи, для кого боротьба була культурою, а вбивство — їхнім мистецтвом. Небіж, ще один Лоренцо, був смуглявим, мав несамовите обличчя і бундючні манери; один із тисячі двадцятиоднорічних хвальків, вирішив Арґалія. Голова у нього була забита сексом та власним его. Такого в бійку не візьмеш.
Арґалія до розмови підготувався ґрунтовно. В кінці своїх довгих подорожей він скаже, що дізнався лишень таке: Флоренція — всюди, і всюди — Флоренція. Всюди у світі були всемогутні принци, Медичі управляли речами, тому що вони завжди управляли речами, тому що вони могли зробити правду такою, якою вони хотіли її бачити, і робили це шляхом ухвалення декретів саме про таку правду, яка їм була потрібна. Також усюди були Плакальники (в час Плакальників Арґалії не було у Флоренції, але новини про ченця Савонаролу та його послідовників ширилася далеко за межами міста), Плакальники, які хотіли управляти речами через своє переконання, що Вища Сила показала їм справжню правду. Також усюди були люди, які гадали, що вони управляють речами, коли ж, фактично, вони нічим не управляли, і ця остання група була дуже численною, і її можна було назвати соціальним прошарком, прошарком Макій, можливо, службовців, які вважали себе господарями, аж поки їм не показали гірку правду. Цьому прошаркові не варто довіряти, бо найбільша небезпека для принца неминуче виходитиме від них. Тому принцові необхідно бути впевненим у своїй спроможності придушити будь-яке повстання службовців та здолати чужинське військо, тобто бути готовим до нападу як з боку внутрішніх, так і зовнішніх ворогів. По всій землі всі держави, що хочуть здолати зовнішню і внутрішню небезпеку, потребують могутніх воєначальників. І він, Арґалія, якнайкращим чином представлятиме єдність Флоренції з рештою світу, бо є воєначальником, який може Гарантувати своєму місту спокій та безпеку, так само як він це робив в інших далеких містах, перебуваючи на службі в інших господарів.
Медичі повернулися до влади кількома місяцями раніше з допомогою іспанських найманців — «білих Маврів» — під орудою такого собі генерала Кардони. Поза мурами чудового міста Прато вони наразилися на флорентійську міліцію, гордість іль Макії, яка мала кількісну перевагу, але їй бракувало відваги та повноцінного керівництва. Тож флорентійська міліція розімкнула лави і втекла, а місто впало вже першого дня після чогось лишень подібного на битву. Опісля «білі Маври» несамовито грабували місто, а Флоренція з переляку відмовилася від республіки і, вклякнувши, просила Медичі повернутися. Розграбування Прато тривало і тривало, аж три тижні. Загинуло, згоріло живцем, було зґвалтовано і розпанахано чотири тисячі чоловіків, жінок і дітей. Навіть монастирі не убезпечилися від розгнузданих людей Кардони. У Флоренції блискавка вдарила у міську Пратську браму, і таким знаком було неможливо знехтувати. Однак — це стало найпереконливішим аргументом Арґалії — іспанців в Італії так ненавиділи, що для Медичі було би нерозумним знову покладатися на них. Тепер вони потребували одного — вишколених, загартованих у битвах воїнів, спроможних узяти під контроль міліцією Флоренції, стати її кістяком та організаційним чинником, піднести бойовий дух, якого Ніколо, за своєю природою цивільний бюрократ, просто не зміг вселити.
У такий спосіб відвалившись від свого дискредитованого давнього друга, Арґалія Турок прокладав собі шлях на посаду condottiere Флоренції. І був приємно здивований, коли йому запропонували контракт на постійній основі, а не на якийсь місяць чи два. Зазвичай його колег-воїнів у ті часи наймали лише на три місяці, а їхня оплата залежала від успішности воєнних операцій. Як на ті часи, то Арґаліева грошова винагорода була досить високою. На додачу герцог Джуліано надав своєму новому капітанові резиденцію у Віа Порта Росса з обслугою та щедрою грошовою допомогою на її утримання.
— Мабуть, мене рекомендував адмірал Дорія, — сказав він герцогові Джуліано, охоче погодившись на гарні умови.
— Він сказав, що ти єдиний варвар-виродок, з яким би він не хотів битися ні на морі, ні на суші, навіть якби ти був голий-босий як необрізане дитя і в руці тримав кухонний ніж, — відповів елегантно герцог.
За легендою, родина Медичі володіла чарівним дзеркалом, що показувало правлячому герцогові образ найбажанішої жінки у сущому світі, і саме в цьому дзеркалі попередній Джуліано де'Медичі, дядько теперішнього правителя, якого вбили в день заколоту Пацці, вперше побачив обличчя Симонетти Веспуччі. Однак після її смерти дзеркало потьмяніло і не спрацьовувало, ніби не бажало плямувати пам'ять про Симонетту, показуючи замість неї менш вродливих жінок. Під час родинного вигнання дзеркало якийсь час залишалося на своєму місці на стіні покою, що називався спальнею дядька Джуліано, в старому домі на Віа Ларґа, але через вперте небажання функціонувати як інструмент об'явлення і як звичайне дзеркало його, зрештою, зняли і помістили в комірчину, таку собі шафку для мітел у стіні однієї із спалень. Аж раптом після обрання Папи Лева X дзеркало знову засвітилося, і, як переповідали, дівчина-служниця зомліла, коли відчинила комірчину і побачила у затягнутому павутинням кутку жіноче обличчя, яке сяяло нетутешньою вродою.