Він просидів у своїй бібліотеці двадцять хвилин віч-на-віч з Арґалією, коли новий генерал Флоренції прибув забирати кохану.
— Усеньке життя, — казав йому Арґалія, — від раннього дитинства моїм девізом був вислів «роби, що маєш зробити, іди, куди маєш іти». Я вижив, дізнавшись, що мені найкраще підходить, що мені вигідно, і відтоді йшов за своєї зорею понад лояльністю, патріотизмом, понад кордони відомого світу. Сам, сам, завжди сам. Це шлях переможця. Але вона мене приручила, Макіє. Я знаю, хто вона така, тому що вона все ще та, ким я був. Вона кохатиме мене, аж поки їй буде вигідно мене кохати. Вона обожнюватиме мене, аж поки настане час не обожнювати мене. Тому моє завдання полягає у тому, аби цей час настав ще не скоро. Я кохаю інакше. Моє кохання чудово знає, що добробут коханої важить більше, ніж добробут коханця, бо кохання — це самовідданість. Думаю, вона цього не знає. Заради неї я помру, але вона не помре заради мене.
— Сподіваюся, тобі не доведеться помирати заради неї, — сказав Ніколо, — бо в іншому разі це буде втратою доброї душі надаремно.
Потім якусь хвилю він сидів віч-на-віч з нею, або ж точніше, віч-на-віч з нею та її Дзеркалом, яка була її невід'ємною частиною, і, як здогадувався іль Макія, її справжнім коханням. Він з нею не говорив про сердечні справи. Це було б недоречним, непоштивим. Натомість він сказав:
— Це — Флоренція, і ви житимете добре, бо флорентійці знають, як жити добре. Але якщо ви розумна жінка, то завжди знатимете, де чорний хід. Сплануйте маршрут втечі і будьте напоготові. Бо коли Арно виходить з берегів, всі, хто не має човна, тонуть.
Він визирнув з вікна і побачив червону баню собору, що сяяла через поля, де працював його фермер-орендар. На низькій стіні-загорожі грілася ящірка. Почув, як десь прокричала золота вивільга. Довкруж росли дуби та каштани, кипариси та японські зонтичні сосни і пунктиром облямували краєвид. А вдалині високо в небі канюк, ширяючи, закладав віраж. Природна краса залишалася, не заперечиш; але для нього пасторальний краєвид видавався в'язничним двором.
— Мені, — сказав він Кара Кьоз, — на жаль, нема куди втікати.
Відтоді він часто писав їй листи, але жодного так і не відправив, а побачив її лишень один раз перед самою смертю. А от Аго, який вільно гуляв по місту, заходив до неї ледь не щомісяця у Палаццо Коккі дель Неро, а вона робила йому послугу, приймаючи у так званому Покої з Вивільгами, одразу біля grand salon, названому так через птахів у намальованому на стінах лісі. Він під'їжджав возом з вином до торгових воріт, куди вів вузький провулок з тильної сторони будинку, але ніколи не заходив до будинку як торговець. Він одягав найкращий одяг, той, що носив при дворі і який тепер рідко коли ставав йому в пригоді, а тоді йшов вниз по Віа Порта Росса, як літній денді, що провідує свою кохану; його колись біляве, а тепер геть чисто сиве і дуже рідке волосся було гладко прилизане на голові, а в руках він тримав неодмінні квіти. Мав дещо кумедний вигляд, це він бачив у її чесних очах, але нічого не міг із собою подіяти. Від неї він нічого не чекав, але вона дещо прохала у нього, і це було таємницею.
— Ти можеш зробити для мене одну послугу? — запитала вона, а він відповів:
— Усе, що захочеш.
Лишень Дзеркало та вивільги знали про сказане.
Помер Джуліано де'Медичі, Лоренцо де'Медичі став правителем Флоренції як Лоренцо II, і все почало мінятися. За три роки зміни були ще не надто помітні. Арґалія був йому потрібний так само, як і його дядькові. Саме Арґалія повів флорентійське військо у бій проти Франческо Маріа, герцога Урбінського, якого Леон X вже потрохи зраджував. У часи вигнання Медичі саме Франческо Маріа прикривав їх, але тепер вони повернули зброю проти нього, прагнучи відібрати у нього герцогство. Він був сильний чоловік й очолив добре навчене військо, тож навіть Арґалієвим яничарам знадобилося три тижні, аби розбити його. Під кінець кампанії з'ясувалося, що було вбито дев'ятеро оттоманських воїнів. Д'Артаньян, один з чотирьох швейцарських велетнів, також загинув, і було аж страшно дивитися на невтішне горе Отто, Ботто та Клотто. Після того як Арґалія придушив заколоти вірних Франческо Маріа кількох баронів в Анконі, що в області Марке, Арґалія Турок виявився вже надто потужним для того, аби Лоренцо зміг виступити проти нього відкрито.
Саме в цей час іль Макія подав свою книжку у двір Лоренцо. Він не дочекався якоїсь подяки, оцінки, критики чи навіть простого підтвердження про одержання, не було також знайдено жодної копії книжки і між особистими речами Лоренцо після його смерти. Щоправда, потім ходили чутки про те, як Лоренцо зневажливо сміявся, коли йому подали книжку, а тоді навідмах жбурнув її подалі від себе.
— Невдаха хоче повчати, як принцові досягти успіху, — сказав він з уїдливим сарказмом. — Мабуть, мені негайно треба вивчити цю книжку напам'ять.
А тоді, коли регіт його придворних стих, він сказав ще кілька слів, чим викликав другу хвилю реготу:
— Можемо бути впевнені лишень в одному. Якщо ім'я цього Ніколо Мандрагори коли-небудь згадають, то згадають як комедіанта, а не як мислителя.
Чутки дійшли і до Аґо Веспуччі, але він був надто добрим, аби повторити почуте перед своїм другом. Тому Ніколо сподівався на відповідь упродовж багатьох місяців. Коли стало зрозумілим, що не буде жодної відповіді, іль Макія ще більше занепав духом. А щодо невеличкої книжки, то він її відклав набік, і за його життя вона так і не вийшла у світ.
Навесні 1519 року Лоренцо зробив свій хід. Він відрядив Арґалію переслідувати французів у Ломбардії, де флорентійський турок в різних частинах провінції Берґано вступав у битви з військом Франциска І. За відсутности Арґалії Лоренцо влаштував величний лицарський поєдинок на П'яцца ді Санта Кроче, що вже надто нагадував лицарський поєдинок на честь. Симонетти Веспуччі, на якому стяг турніру ніс Джуліано де'Медичі старший, вихваляючи її красу словами la sans pareille. Кара Кьоз запросили зайняти почесне місце у королівській ложі під голубим балдахіном, прикрашеним золотими ліліями, а Лоренцо під'їхав до неї і розгорнув новий стяг, і на ньому тепер уже був виконаний дель Сарто її портрет; але слова залишилися тими ж: La sans pareille.
— Я присвячую цей турнір королеві краси нашого міста Анжеліці Флорентійській та Китайській, — проголосив Лоренцо.