Однак Кара Кьоз залишилася незворушною і не схотіла кинути йому шарф або ж хусточку на знак своєї прихильности, тож раптовий багрянець герцоґових щік видав його гнів від приниження. В турнірі брало участь шістнадцять учасників, воїни, які залишилися для охорони міста, і було два palio, один виготовлений із золотої парчі, а інший із срібної. Герцог не записався до списку учасників, але зайняв місце поруч Кара Кьоз і не розмовляв з нею аж до вручення призів.
Після змагань розпочався бенкет в Палаццо Медичі, на якому були такі напої як zuppa pavese, і такі наїдки як павичі, а також фазани з Кіавенни, куріпки з Тоскани й устриці з Венеції. Були також спагеті, приготовлені на арабський манір з великою кількістю цукру і цинамону, а от страви зі свинини, наприклад fagioli, не бралися до уваги з огляду на чутливість почесної гості. Було на столах також айвове повидло з Реджіо, марципани зі Сьєни і смачний флорентійський caci marzolini, березневий сир. Великі купи помідорів також доречно прикрашали столи. Після споживання наїдків та напоїв говорили поети та інтелектуали на тему кохання, як це бувало на святі Аґатона, про що пише Платон у Симпозіумі. Лоренцо завершив цю частину святкування, процитувавши вибрані рядки саме із Симпозіуму.
— Кохання змусить чоловіків захотіти померти за своїх коханих — лишень кохання, — декламував він, — як чоловіків, так і жінок. Алкестида, донька Пелія, — це пам'ятник всій Елладі; бо вона пожертвувала своїм життям заради свого чоловіка.
Коли шумко сів, Кара Кьоз запитала його:
— Навіщо говорити про смерть посеред величного життя?
Лоренцо вразив її, заговоривши найгрубішою мовою. Він любив випити, і всі знали, що від того не ставав розумнішим.
— Шановна пані, смерть перебуває не настільки далеко, як ви собі уявляєте, — промовив він. — Ніхто не знає, що на вас чекатиме вже завтра.
Вона завмерла і мовчала, розуміючи, що її доля говоритиме зараз устами неотесаного юного господаря.
— Перш ніж квітка помирає, — сказав він, — вона перестає пахтіти. І ваш аромат, шановна пані, також потрохи вивітрюється, хіба не так? — це не було запитанням. — Щось немає вже розмов про божественну музику, почуту біля вас, чи про славні зцілення або ж дивовижні запліднення безплідних лон. Навіть наші найлегковірніші громадяни, навіть ті, що недоїдають і споживають приправлений травами хліб, аби спричинити видіння і забути про голод, навіть жебраки, що їдять гнилятину й отруйні рослини так часто, що бачать демонів кожної ночі, чомусь більше не говорять про вашу чудодійну силу. Куди поділися ваші чари, шановна пані, куди поділися ваші п'янкі парфуми, від яких божеволіли чоловіки? Отже, чари навіть найпрекраснішої жінки можуть вивітрюватися — як би то сказати? — з віком.
На ту пору Кара Кьоз виповнилося двадцять вісім років, але її очі видавали виснаження та натягнуті стосунками в особистому житті, що Лоренцо зауважив правильно і брутально.
— Навіть удома, — шепотів він театрально, — все може зійти нанівець, еге ж. Шість років живете разом з чоловіком у Флоренції і ще кілька жили до того, і у вас немає дітей. Людей непокоїть ваша безплідність. Цілителю, зціліть себе.
Кара Кьоз почала підводитися. Рука Лоренцо II важко опустилася на її передпліччя, притиснувши її до поручня крісла.
— Як довго ваш захисник захищатиме вас, якщо ви не народите йому сина? — запитав він. — Тобто, якщо навіть він і повернеться з війни.
У цю мить вона збагнула, що він замишляв щось лихе; якась людина чи група людей під орудою Арґалії погодилася зрадити свого ватажка в обмін на обіцяне підвищення по службі, і це може бути підступний ніж у спину або ж публічна страта. Дуже часто зрада вартує іншої зради.
— Ти не зумієш його вбити, допоки біля нього люди, — сказала вона ледь чутно, і тоді перед її очами постало, ніби якесь пророцтво, обличчя Костянтина Серба.
— Що ви пообіцяли йому, — запитала вона, — коли він по стількох роках дружби погодився на таку страшну річ?
Лоренцо схилився до неї, аби прошепотіти їй на вухо:
— Усе, чого він захотів, — відповів він жорстоко.
Отже, вона стала хабаром, а Костянтину, який так ніжно оберігав її впродовж багатьох років, захотілося ще більшої близькости, і ось що з цього вийшло. Вона Арґалієва загибель.
— Він цього не вчинить, — промовила вона.
Лоренцо ще міцніше стис її руку.
— Навіть якщо він так і вчинить, принцесо, — сказав він, — то не одержить винагороди.
Вона зрозуміла про що йде мова. Ось яка її доля.
— Уявімо собі, що військо повернеться додому, несучи свого мертвого воєначальника на щиті, — шепотів чоловік біля неї. — Аякже, жахлива трагедія, але його поховають між міськими героями, і буде оголошено щонайменше місяць жалоби. До часу його повернення ми перемістимо вас і вашу дівчину, а також всі ваші пожитки з Віа Порта Росса на Віа Ларґа. Потім ви приходите до мене як моя гостя, шукаючи відради у час великого смутку. Уявіть, що зроблю я з негідником, який убив захисника Флоренції, вашого коханого і мого товариша. Можете мені описати ті тортури, які б ви хотіли застосувати до нього, і я вам Гарантую, що той негідник житиме, допоки всі вони не будуть випробувані на ньому.
Заграла музика. Почалися танці. Їй довелося танцювати pavana з убивцею всіх її сподівань.
— Мені необхідно подумати, — промовила вона, а він легко вклонився.
— Авжеж, — промовив він, — але думайте швидко, а поки ви думатимете, вас уже сьогодні помістять у моїх приватних покоях, аби ви добре знали, про що вам слід думати.
Вона зупинилася і подивилися йому просто у вічі.
— Шановна пані, будь ласка, — дорікнув він їй, простягаючи руки, аж поки вона не почала знову робити кроки. — Ви — принцеса королівської крови з дому Тамерлана та Чингісхана. Ви ж бо знаєте, як влаштовано світ.
Вона повернулася додому з Дзеркалом, давши зрозуміти, що направду знає, як влаштовано світ.
— Анжеліко, що має статися, те станеться, — промовила вона.
— А наразі, Анжеліко, приготуймося до смерти, — відповіла Дзеркало.
Ця фраза була кодовою, про яку вона та принцеса домовилися задовго до цього дня, і вона означала, що настав час діяти, необхідно скинути одне життя і знайти інше, час вдатися до плану втечі й зникнути. Час почати втілювати задум, і тому дівчині-Дзеркалу в довгій накидці-бурці треба випурхнути із торгового виходу, коли засне все місто, і йти вниз вузьким провулком повз Палаццо Коккі дель Неро, непомітно дістатися Оґніссанті й дійти аж до дверей Аґо Веспуччі. Але, на її подив, Кара Кьоз захитала головою.
— Ми нікуди не підемо, — промовила вона, — аж поки мій чоловік не повернеться додому живий.
Життя і смерть були їй не підвладні, і тепер вона сподівалася на силу, на яку раніше ніколи не покладала надій, і то була сила кохання.
Наступного дня ріка пересохла. Місто повнилося чутками, що буцімто Лоренцо де'Медичі смертельно хворий, і хоч ніхто не казав цього вголос, але всі знали, що він хворий на жахливу morbo gallico, себто сифіліс. Брак води в Арно вважався поганим знаком. За Лоренцо лікарі доглядали цілодобово, але стільки флорентійців повмирало від цієї недуги за двадцять три роки з часу її появи у місті, що мало хто з городян сподівався на одужання герцога. Як уже повелося, половина міста винила в цьому французьких вояків, а половина — моряків Христофора Колумба, що привезли недугу зі своїх морських подорожей, але Кара Кьоз такі балачки не турбували.
— Це сталося навіть раніше, ніж я думала, — промовила вона до Дзеркала. — Це було тільки справою часу, що підозра впаде на мене.
Багато кому таке зауваження видалося б дивним, адже Кара Кьоз не страждала на сифіліс, і це міг довести медичний огляд, до того ж вона не контактувала ні з ким із сифілітиків. Однак ніхто і не схилявся до думки, що Лоренцо II хтось заразив сифілісом, що робило раптовий прояв сифілісу у найпотворнішій формі ще незрозумілішим. Отже, це був дуже підозрілий випадок, а в такому разі поставала необхідність знайти підозрюваного або ж, у крайньому разі, цапа-відбувайла. Хто знає, чим би все це закінчилося, якби Арґалія Турок не повернувся додому живий.