— Кому ви служите, condottiere, народові чи власній хіті? Ви служите місту і його зведеному з життя герцогу, а чи є рабом відьми, яка заворожила його?
Арґалія розвернув коня так, аби бачити натовп.
— Я служу їй, — промовив він, — як це завжди робив і робитиму.
Тоді приблизно з тридцятьма вершниками він заїхав до внутрішнього двору, залишивши Клотто для прикриття ззовні. Вершники зупинилися біля криниці в центрі двору, і мовчазний палац наповнився голосами, тихим іржанням коней, брязкотом зброї та вигуками вояків, що віддавали накази та підтверджували їхнє виконання. Прислуга маєтку вибігала з будинку і пропонувала вершникам воду та їжу. Кара Кьоз, ніби збудившись зі сну, усвідомила всю свою небезпеку. Вона стояла посередині сходів, що піднімалися із внутрішнього двору, а Арґалія стояв унизу, підвівши погляд догори. Був блідий, як смерть.
— Я знала, що ти виживеш, — промовила вона. Але не помітила пораненої руки.
— І ти також повинна жити, — промовив він. — Натовп скаженіє.
Він нічого не сказав про біль у правому плечі чи про вогонь, що розходився від рани по всьому тілу. Не казав і про біль у серці, лиш дивився на неї. Після довгої їзди йому бракувало повітря. Його біла шкіра від найменшого доторку аж палала. Він не сказав «кохана». Востаннє він подумав, чи не витратив він своє кохання на жінку, яка віддавала своє кохання, допоки не настане час його забрати. Він відмів усі думки набік. Цього разу він віддав своє серце; вважав себе благословенним, бо йому було надано таку можливість. Питання, чи вона вартувала його кохання, не мало значення. Його серце відповіло на це питання вже давно.
— Ти мене захистиш, — сказала вона.
— Навіть ціною свого життя, — відповів він і почав злегка тремтіти. Падаючи на полі битви під Чизано Барґамаско, він відчував великий смуток через зраду Костянтина Серба, а тоді раптом усвідомив і свою провину. Його спіймали на тому, на чому він одного разу спіймав перського Шаха Ізмаїла в битві біля Чалдирана. Шабля завжди програє мушкету. У вік ґнотових мушкетів та легких, переносних польових гармат лицарям у латах вже немає місця. Він був людиною з минулого. Він заслужив ту кулю, як старе заслуговує на зруйнування новим. Це сталося через його легковажність.
— Я не можу звідси поїхати, — сказала вона. У її голосі звучав подив, ніби вона почула про себе щось незвичайне.
— Але ти мусиш уже їхати, — відповів він, важко дихаючи. Вони не рушили назустріч одне одному. Вони не обнімалися. Вона пішла за дівчиною-Дзеркалом.
— А тепер, Арґаліє, дозволь нам приготуватися до смерті, — промовила вона.
Ніч палала вогнями. Всюди у діамантове небо піднімалися вогняні язики. Зійшов був повний, з червонуватим відтінком місяць, і низько стояв над небокраєм. І здавалося, що то холодне, несамовите Боже око. Герцог був мертвий, і містом правили чутки. Згідно з чутками Папа оголосив анафему «Анжеліці» як смертельно небезпечній повії і відрядив кардинала опікуватися містом та розправитися з несамовитою відьмою. Пам'ять про спалення на вогнищі трьох чільних Плакальників Джіроламо Савонароли, Доменіко Буонвічіні та Сильвестро Маруффі на П'яцца делла Синьйора ще не стерлася, тому дехто не міг дочекатися смороду палаючого жіночого тіла. Юрбі притаманна нетерплячість. Опівночі натовп збільшився втричі, а його настрій став ще лютішим. У Палаццо Коккі дель Неро полетіло каміння. Фаланга яничарів на чолі із швейцарцем Клотто стояла біля входу, але яничари також втомлюються, тим паче поранені. Під ранок, коли натовп уже шаленів, прийшла фатальна новина. Флорентійська міліція, почувши про указ Папи щодо Анжеліки-відьми, вирушила на підтримку розлюченого люду і в повному озброєнні вже підходила до Віа Порта Росса. Клотто, дізнавшись про це, вирішив, що після смерти трьох братів настала його черга.
— За швейцарців, — вигукнув він і щодуху рвонув вперед у натовп, розмахуючи мечем в одній руці і шпильчастим ядром на ланцюзі у другій. Його товариші-яничари з подивом глянули на нього, бо чоловіки у натовпі мали при собі лишень каміння та палиці, але Клотто вже годі було спинити. Його охопило шаленство вбивства. Люди падали під копита його коня і там знаходили свою смерть. Натовп оскаженів від страху та злости, але спочатку відсахнувся від божевільного велета-альбіноса та його коня. Тоді настав дивний момент — момент, що визначає долю націй, бо коли натовп втрачає страх перед військом, світ змінюється. Раптом натовп перестав відступати, а Клотто на коні саме замахнувся мечем, знаючи, що йому — кінець.
— Яничари, до мене, — вигукнув він, а тоді натовп, як повінь, нахлинув на вершників — тисячі і тисячі зойків, простягнутих рук та стиснених кулаків, град каміння — все це впало на яничарів; люди стрибали на них, як кішки, і вмираючи від замашної зброї, стягували їх з коней, напирали вперед, аж поки коні не залишилися без вершників, але юрмище на цьому не зупинилося і топтало усе поспіль, нестримною силою трощило все, що було на його шляху, і весь світ потонув у крові.
Ще до прибуття міліції натовп, розступившись, ніби море, дав дорогу людям зі зброєю, оскільки під Палаццо Коккі дель Неро яничарів уже не було; озброївшись сокирами загиблих воїнів, найзавзятіші заходилися розбивати троє дерев'яних дверей палацу. У дворі за дверима Арґалія Турок та решта його бійців, осідлавши коней, в повному бойовому обладунку приготувалися дати останній бій.
— Найбільший сором померти від рук тих, кого ти вів до бою, — думав Арґалія, але, принаймні, мої найвідданіші побратими загинуть зі мною, і це робить мені честь.
Аж тут думки про славу, честь та сором покинули його, бо Кара Кьоз саме виходила з будинку, і настав час останніх слів.
— На щастя, юрба — дуже дурна, — промовила вона, — бо в іншому разі Аґо й Дзеркало не змогли б дістатися чорного ходу внизу у провулку. Також, на щастя, я скористалася порадою твого друга Ніколо, бо в іншому разі ми б не мали жодного плану, і ззовні двору не стояли б порожні винні бочки-схованки, не було б і воза зі свіжими кіньми, які відвезуть нас подалі від цього місця.
— Спочатку було троє друзів, — промовив Арґалія Турок, — Антоніно Арґалія, Ніколо «іль Макія» та Аґо Веспуччі. І в кінці також було троє друзів. Іль Макія вже, мабуть, чекає з кіньми на тебе. Біжи.
Його почала бити пропасниця, а біль став нестерпним. Він похитнувся. Кінця не доведеться довго чекати. На коні йому довго не всидіти.
Вона зробила паузу:
— Я кохаю тебе, — сказала вона. — Помри за мене.
— Я також, — відповів він. — Я вже помираю і помру за тебе.
— Я кохала тебе, як жодного чоловіка на світі, — сказала вона. — Помри за мене.
— Ти — кохання всього мого життя, — відповів він. — Моє життя вже майже добігло кінця, але те, що залишилося, я віддам за тебе.
— Давай я залишуся, — сказала вона. — Поступися мені. І все закінчиться. — Знову в її голосі зазвучав подив від того, що вона дозволила собі сказати, запропонувати, відчути.
— Надто пізно, — сказав він.
Останній бій флорентійських Невидимих, їхня остання поразка і загибель у Заколоті на Віа Порта Росса відбулися у внутрішньому дворі того, що потім назвали Кривавим Палацом. Коли бій закінчився, то за відьмою та її служницею вже слід захолов, і коли флорентійці усвідомили це, то гнів їх, здається, геть чисто згас, і вони як люди, що прокинулися від жахливого сну, втратили жагу до вбивства. Вони прийшли до тями, і вже були не натовпом, а збіговиськом суверенних особистостей, і кожен із них ішов додому, щось собі бурмочучи, мав присоромлений вигляд і хотів, аби на його руках не було крови.
— Якщо вони втекла, — сказав хтось, — то хай їй стелиться дорога і до побачення.
Ніхто не намагався її наздоганяти. Панував повсюдний сором. Коли до Флоренції прибув папський Регент, то Палаццо Коккі дель Неро був замкнений, а вікна закриті віконницями; відбиток міської печатки стояв на замках, а в будинку ніхто не жив упродовж наступних ста років. Коли ж Арґалія Турок упав, втративши свідомість від зараження крови, і лежав, умираючи від інфекції, його шию проткнула ганебна піка міліціянта, і вік великого condottieri минув.