07.02
Ще дотепер улюбленим гостинцем, привезеним гуцульським дітям з базарів Косова, Коломиї, Кутів і Вижниці є сирні коники. Вони продаються майстрами цієї справи за якісь копійки, видаються чимсь звичним і примітивним. Але вони — одне з найбільших див Гуцульщини.
По-перше, сир. Сир із коників зовсім не такий, як інші види сиру. Він сухий, дуже смачний і волокнистий. Коника можна мало не розсукати, відриваючи тонкі волокна чи жмутки волокон уздовж цілого тіла. Цей сир бездоганний до вина. У сухому червоному вині, взятому до рота разом з кусником коника, сир стає подібний на ґуму, на в'язку і пружну поживну речовину. Смак цього сиру є найвищою концентрацією можливостей молочного сенсу. За законами екології, за законами перетворення енергії один старий коник — це кілька копиць найпахучішої трави із сонячних альпійських лук у карпатській Чорногорі. Кілька таких коників могли б стати поживою на кілька днів якомусь альпіністові чи, скажімо, пілотові повітряної кулі-монґольф'єра.
Але смак смаком. Коники ще й виглядають так, що неможливо відвернути від них погляду. У їхній нібито примітивності є якісь такі гармонія і знаковість, які відкидають нашу пам'ять на кілька тисячоліть назад — коли всього було дуже мало, але все було надзвичайно важливим. Якась трипільська естетика, викопана із землі і з найглибших пластів підсвідомості. Тим часом сир — один із найнепридатніших пластичних матеріалів. Колись коників робили лише пастухи на полонинах. Але вже понад сто років полонинські скульптурки втратили значення таємного послання з полонини і тепер виробляються лише жінками.
У тепле молоко додається трохи ґлєґу — і молоко кисне. З нього роблять сир текучий і одночасно в'язкий. Шматочки такого сиру запихають у гарячу воду і там швидко ліплять якусь фігурку — є коники, олені, баранчики, калачики. Коники можуть бути осідлані, зі зброєю і навіть з бочівками, перекиненими через сідло.
Зліплену скульптуру треба вкинути до розчину солі, щоб сир закріпився. Від того, яка концентрація солі, залежить стійкість сирної фігурки. Походження цих витворів ще незнаніше, як те, звідки взялися наші гори. Але такі грудки витягненого у певний спосіб сиру є справжнім символом гірської країни. Якби з Карпат треба би було щось вивозити контрабандою, то сирні коники якнайкраще надавалися б до цього. Бо вони – надзвичайні. Відразу розумієш, що це щось незрозуміле, але дуже значне.
10.02
Вже давніше я зрозумів, що коли на тебе націлена зброя, то це нічого ще не означає, бо якщо вона націлена по-справжньому, то вже нема що робити, а коли напівсправжньо, то вона не вистрілить. У мене цілилися багато разів, і завжди все минало. Треба було лише спокійно поводитися, хоча під прицілом мені пропонували якісь дурнуваті речі — скочити чи з поїзда, який мчав, чи з височенного моста, відмовитись від чогось дуже важливого чи ще щось неможливе. Але це все фрагменти, про які скоро забуваєш. Стріляли рідше і майже завжди не прицільно. Прицільно по мені стріляли лише один раз — тоді я мав би загинути замість друга. Але і з цього нічого не вийшло. У мене не вцілили. І саме це забезпечило другові ще трохи щасливого життя. Я рідко мав таких надійних друзів. 1 таких досконалих. Він називався Рудько. Я так його назвав. Великий, подібний на вовка, але жовтий і довгошерстий пес. З дивовижними очима тигра або рисі — бурштиновими, глибокими і мудрими. І брови. Абсолютно людські коричневі брови. Він уже був цілком дорослий і з величезним досвідом найгірших речей, коли прибився на нашу гору. Якось відразу прив'язався до мене. Спочатку міг час від часу гаркати, коли я пестив його, бо ніжність видавалася йому чимось незвичним і підступним. Але незабаром звик. Лише я міг пестити його так, як хотів. Незважаючи на те, що почав жити з нами, Рудько ніколи не заходив до хати. Підозрюю, що мав клаустрофобію. Він запровадив на подвір'ї свої порядки — не допускав на нього нікого, крім членів сім'ї, страшенно переслідував поштарів, вигавкував на всі поїзди. Ненавидів усе, що могло означати навіть найменші зміни у ритмі нашого життя. Крім того, чомусь охороняв мене від кількох родичів і вважав, щоб я з ними не зустрічався. Часом міг знервуватися і когось погризти. Власне, не покусати, а погризти. Через певний час список погризених був майже ідентичний зі списком усіх, хто жив біля нас. І тоді дорослі сусіди вирішили, що пора його позбутися. Один із них мав рушницю, інші просто почали висліджувати Рудька. Пес щось відчув і перестав ходити прилеглими територіями.
Я біг ярком, коли над головою почала свистіти картеч. Від здивування я не впав на дно, а виглянув Із яру і почув ще кілька посвистів біля голови і побачив сусідів-мисливців, які стріляли в мій бік. Стріляли, бо з яру виглядала лише моя голова, яка за кольором і кудлатістю нагадувала якусь частину Рудькового тіла.
Коли стрільці опритомніли, вони довго цілували і обіймали мене. І неначе комусь, хто повернувся з того світу, пообіцяли ніколи не переслідувати мого друга. Звичайно, як писано в найдавніших книгах, через певний час свою обіцянку вони легко порушили. Думаю, що якби мене того дня застрілили, це сталося б швидше.
15.02
Це було 800 років тому. Напередодні великого посту Франциск з Асижу, який вже був святим, але тоді ще не канонізованим, перебував у місцевості, що називалася Перуція. Там було велике озеро з острівцем посередині. Франциск зупинився переночувати в часі своєї мандрівки в бідній оселі одного господаря, який, розуміючи святість гостя, прийняв його з надзвичайною уважністю. Вночі на святого зійшло натхнення — подібно як Христос перебути весь великий піст узагалі без ніякої їжі. Місцем для цього мав стати острів на озері. Вранці Франциск попросив господаря відвезти його до острова, залишити там без ніяких харчів і не приїжджати всі 40 днів аж до шостого четверга. Господар мав також нікому не сказати про те, що Франциск перебуває у цій місцевості. Святий не хотів, щоб його учні, прихильники стали свідками його духовного подвигу. Отже, вони попливли, холодна весняна вода студила босі ноги Франциска, коли він сходив з човна. Човняр залишив усе ж таки аскетові дві маленькі буханки хліба — ану ж той не витримає цілком без їжі — і відплив, запевнивши, що дотримається обіцянки мовчати. Франциск знайшов на безлюдному острові місце, де густо сплелися між собою гілки дерев, і у такій природній альтанці спинився, щоб пробути незворушно у побожних роздумах понад місяць.
Через сорок днів човняр приплив до острова. Франциска він застав на тому ж місці. Той був змарнілий, але виглядав таким самим жвавим і бадьорим, як завжди. Втративши лік днів, Франциск навіть не сподівався, що час його героїчного посту вже минув. Він був готовий перебувати тут ще довго. Господар звернув увагу на те, що один хлібець залишився неторканим, а у другому бракує трохи менше, ніж половини. На це святий зізнався, що міг би обійтися зовсім без хліба, але йому здалося, що було б гординею відбути цей піст так само, як і Христос — без жодної крихти хліба. Тож цей шматочок хліба був з'їджений для того, щоб не рівнятися до того, що зміг зробити Ісус.
Це було 800 років тому. Але деякі події уміють обійтися з часом так, що здається, ніби вони відбувалися вчора, або — ще правдоподібніше — тривають у ці хвилини.
22.02
Ця історія коротка, як і кожна трагедія, яка відрізняється від біди і драми саме часовим параметром. Власне своєю короткістю. Трагедії не тривали. їх наслідки—вони можуть діятися дуже довго. Але тоді вже не трагедія. Отже, ця історія трагічна. Вона настільки коротка, що навіть ще не стала історією,І жодні історії не снуються, хіба в уяві.
Токай. Дивовижна земля, чиєю кров'ю є найкраще вино. Токай. Такої статті нема у 12-томній Українській радянській Енциклопедії. В УЗС (3-томній), виданій у тридцятих роках у Львові, Станіславові, Коломиї, с такий артикул. Звичайно, вони ще нічого не знають про трагедію. Бо жодна енциклопедія не може передбачити трагічної випадковості, яка станеться через 76 років. Тож Токай між англійським філантропом Тойнбі і Токантінс — рікою у Східній Бразилії 2 600 км завдовжки. Мадярське містечко біля підніжжя Ґедялі (ми ще зазирнем у цю статтю). в тисяч мешканців, славне вино. Надзвичайне біле вино… Тепер Ґедялі-трахітовий гірський ланцюг, що тягнеться від Пряшева до Токаю,1 092 м заввишки. На збочах винниці токайського винограду. Це УЗС. Тепер з того самого року. Видавництво “Velhegen und Klafing” з Ляйпцигу. “Das Bild der Erde” — образ землі — “новий атласу 100 сторінках карт”. Токай якраз на Тисі. На Тисі, яка тиждень тому іа мертвою і отруйною, як тисячі мішків потовчених сливових очок. Вмерла риба, вмерли рослини і кирниці. Бо у Тису, а далі у Дунай витекли ціаніди. У миленькому засніженому містечку Бердійові у Словаччині недалеко від Прядива, де починаються Ґедялі, які закінчуються у Токаї, є середньовічна вуличка, де в одному з будинків мешкає винарня “Токайські вина”. 50 сортів на розлив, 10 літрів — 200 корун (це значить 20 гривень , 2 гривні літра найвартіснішого соку землі Середньої Європи. Чоловіки, п'ючи іде і ще шклянку медвяного вина, плакали. “Слухай, тіку, калав один, — там, в Токаю, на березі Тиси через кожну у хату гніздо бузька. Що вони будуть їсти? Нашу отруту? Та вони повмирають. І виноград теж. Це вино останнє на кілька років наперед”. Вони плакали і пили, і молили