Власне, ніхто й не здивувався, що дім Панських за дуже короткий час обернувся на красиву фортецю. Здається, саме так його називала завжди щира Віка. От лише з маленьким принцом тої фортеці сталася біда: він ніяк не міг збагнути, чим аж так налякала батьків його обраниця — зеленоока принцеса.
Сама принцеса свого статусу поклала собі не помічати. І нехай усі довкола думають собі будь-що, проте вона напевно знає, що нічого між нею й цим Миколкою не було, нема й не буде. Надто різні вони, та й годі. От тільки… Миколка загасити свого почуття не міг, хоч як намагався. Воно пойняло хлопчика вперше й так раптово, що він навіть усвідомити того не встиг. Завважив, що з усіх школярок помічає саме цю худючу дивачку з такими зеленими очима, аж дивитися стрáшко! Ніби хто жменю жару в груди жбурнув, а по спині холод гуляє, та й годі. Дивною видавалася справді. А як не дивуватися?
Рухалася по-особливому: замріяно, неначе пливла в повітрі. Щось шепотіла собі під носа, а що? До неба голову задирала й завмирала в такій позі. Може, небо читала? Як книжку. Бо потім малювала. Миколка бачив, які то малюнки. Чесно кажучи, він був практик. Власне, у його сім’ї інакшим і не виростеш. Дід завжди торочив одне: «Май шматок хліба і до хліба, тримай носа за вітром». А малювання — це щось таке… непевне — усе одно, що сам вітер. Його не помацаєш і до кишені не покладеш, а от красиво ж. Красиво. Хлопчина не усвідомлював чому, але завмирав перед Лесиними малюнками й роздивлявся на прозорість ліній годинами. Чи подобалися вони йому? Авжеж. Але більше тому, що малювала їх ВОНА. Зрештою він збагнув це і сам себе злякався, бо було запізно. Він закохався в дивачку, яка годувала з долоньки білченя й, не вагаючись, кинулася боронити звірятко. Леся. Його Леся.
Кілька днів після порятунку дівчинки Миколка боявся зіткнутися з нею в коридорі, випадково зустрітися надворі, торкнутися плечем плеча в їдальні чи, не дай Боже, глянути в очі. Боявся, як страшкó. Боявся і мріяв. А як? Що тоді буде? Що він відчує? А що вона скаже? Серце мліло й пекло, а уява малювала картинки неймовірного й неможливого щастя. Хлопчина не розумів, що з дівчиною не так, але проти батьківської волі піти не міг. Не дружити — і край. Не можна. Та й як дружити? Коли підійти лячно, немов тебе вибухом накриє. Нещасний намагався не потрапляти їй на очі й воднораз пристрасно вишукував серед дівчачої юрби. А що? Це ж нічого. Йому просто б подивитися на неї здаля, і по всьому.
Лесю нененаче обпікали ті погляди, і вона забивалась у найпотаємніший куточок, відчуваючи, як рум’янець розповзається обличчям. Що ж це коїться? Невже… їй подобається цей хлопчик? Хіба? Вона ж спокійнісінько теревенить із Вікою, малює й витанцьовує, робить безліч щоденних справ і навіть не згадує про нього. Тоді що ж відбувається, коли Миколка з’являється поруч? Хлопчина, якого всі бояться, при ній робиться таким безпорадним, що якось аж соромно. Що ж це вона з ним коїть? Як? Адже зовсім того не бажає.
— Поговоріть із нею, благаю. Миколка їсти перестав, схуд весь, змучився. Вона ж до вас дослýхається. Поговоріть.
Людмила Миколаївна розгублено кивала головою й ніяк не могла збагнути, чим завинила її вихованка. Як вона могла змусити Миколку Панського схуднути?
— Ніно Іванівно, та ви не хвилюйтеся так. Леся — добра й щира дівчинка. Вона ніколи зумисне не зробить шкоди. Запевняю.
Жінка сумно зітхала й хаотично перебирала ґудзики на квітчастій кофтині. Було помітно, що слова вчительки анітрошечки не заспокоюють. Навпаки.
— Нехай вона не чіпає сина. Я поки що прошу, але… я вимагатиму.
— Та ви що! Леся в мене на очах. Вона й не підходить до Миколки. Розумієте, мені здається, у вашого сина… виникла перша симпатія… і доволі сильна. З дітьми таке трапляється. Усе минеться.
— Що ви кажете? Вам здається? Що вам здається? Ви на себе в дзеркало подивіться! Сама дитина, а повчає. Я наполегливо раджу: поговоріть!
Людмила Миколаївна мовчки проковтнула образу й подякувала за пораду.
Після уроків, перевіряючи зошити, вона уважніше придивилася до Лесі. Дівчинка сиділа коло вікна й старанно змішувала фарби. Жінка завжди спостерігала за цим із таким відчуттям, ніби підглядає за таїнством чи ворожінням.
— Лесю, у мене сьогодні була одна гостя.
Дівчинка довірливо підняла оченята:
— Хто?
— Миколчина мама, Ніна Іванівна.
Художниця завмерла, а пензлик зупинився за кілька сантиметрів від аркуша.
— Розумієш, мені важко пояснити чому, проте ця жінка… Знаєш, вона дуже любить свого сина. Це правильно. Вона мама.
Леся відчула, як до горла підступили раптові сльози, і злякалася, що зараз розплачеться, виявивши свою таємницю, тому щосили зчепила зуби. Проте Людмилу Миколаївну було не так легко обдурити, вона миттю відчула, що сказала не те. Учителька встала з-за столу, підійшла до Лесі, присіла тихенько й торкнулася кучерявого волосся.
— Не ображайся на мене. Я не хотіла. Твоя мама…
Лесі здалося, що земля обертається з якоюсь шаленою швидкістю й навіть предмети рухаються. Дивовижно, однак Людмила Миколаївна ніколи не говорила з нею про маму, неначе знала, що рани ятрити не можна, а тут… Жінка відчула переляк дитини й страшенно картала себе за необдумані слова.
— Вона любить тебе. Чуєш?
Дівчинка мовчала.
— Не віриш? Тебе не можна не любити. Хоч би хто казав що, але мама тебе любить. Просто… іноді дорослі потрапляють у ситуації, коли не можуть бути поруч. Це не значить, що вони того не хочуть… Обставини бувають сильніші за людину. Тільки-но твоя мама дасть собі раду, вона неодмінно повернеться до тебе. Віриш?
Дівчинка дихала часто-часто, боячись, що відтепер не зможе й дихнути. Час спинився. І вона спинилась у своїй вірі. Бо вперше чітко усвідомила, що вже не знає, чи вірить по-справжньому. Сподівається? Так. А чи вірить?
— Я… не знаю…
— Моя ти хороша, це нормально. Ми всі сумніваємося… Такі вже люди. Але це не означає, що ми не віримо. Ось і Ніна Іванівна, вона сумнівається, що її Миколка доброхіть може сохнути за дівчам. Він тобі подобається?
Леся відчула, як червоніють вуха.
— Він хороший, але…
Молода жінка обійняла нещасну дівчинку:
— Ну от. І що мені з тобою робити, га?
— Не може бути того, Ніно. Моя Леся — чемна дівчинка.
Змучена молода жінка дивилася кудись повз Зою Матвіївну. Вона не стрималася й таки переступила поріг оселі, у яку заприсяглася не заходити вже ніколи. Проте минув місяць, цілісінький місяць, а свого сина вона все одно не впізнавала, свого колишнього, упевненого в собі, цілком задоволеного життям хлопчика. Він став схожим на тінь. Блукав по будинку, не знаходячи місця. Брався до якогось діла й кидав. Не відчував смаку, насилу з’їдав страву — і то тільки після її, материних, благань. Увечері, замість того щоб ганяти з хлопчаками в м’яча, годинами лежав у цілковитій темряві, повернувшись обличчям до стіни. А хто був у всьому винен, га? Чемна дівчинка?
— Атож. Така сама, як її мати.
Господиня, яка ще мить тому гадала, що це все непорозуміння, раптом стала сірою. Обличчя згубило звичайний колір, натомість вихлюпнувся гнів:
— Та як ти посміла? У моєму домі! Ти? Ти ж матір’ю мене кликала, а тепер прийшла й без ножа ріжеш?
У молодички затремтіли губи. Вона розвернулась і швидко вийшла, кинувши на порозі своє болюче:
— Називала…
Віка з вікна горища скептично провела поглядом раптову гостю й почухала лоба. Дівчата залізли аж сюди, бо перша паморозь за одну ніч обернула їхню схованку на казку, проте ховатися там стало холодно, хоч… Тут також було не тепло. Подружки намостили купу ганчір’я, утворивши щось на зразок кубельця. Першою не стрималася Леся: