Раптом на печі хтось схлипнув. Леся звела вгору очі, немов звідти міг з’явитися той, що смерть знайшов. Коли це звідти висунулася сива голова, лиса-лиса, а рештки волосся стирчали на всі боки, як антени.
— Це, моя ягідко, як у нас із тобою, їй-богу!
Баба Устина перехрестилася, вхопила кашкета й шпурнула ним у діда Якова.
— Бодай тобі!.. Дитину налякав.
— Це ще хто з нас налякав! Нащо малій оті напасті розпатякала, га? Воно їй треба?
— Мовчи, пеньку старий! Мені видніше. Умру, то ніхто й не скаже, а як і розкажуть, то з матері хвойду послідущу зроблять. Не слухай, Лесюню. Мама в тебе світла.
— Еге! Гарна дівка була.
— Та вмовкнеш ти, Якове? Зараз у лоба чимось важчим жбурну.
— Ото, Лесю, і вся любов.
Принишкла дівчинка не знала, чи плакати їй, чи сміятися, але відчувала одне — ніби оця страшна баба їй у серце таємницю сховала, і вона, та таємниця, гріє тепер. Здається, уже не так і холодно. Мама в неї хороша. Мама. Старенька всміхалася, спостерігаючи за малою, а потім як сплесне в долоні, аж дід Яків на печі підстрибнув.
— Та одна ж картина мамина в селі лишилася. Бібліотекарка Марія, старенька, зберегла витвір мистецтва. Вони все бережуть. А оце на пенсію зібралася. Сьогодні Дуся й пішла бібліотеку переймати. А що? Не вікувати ж коло печі? Воно тепер нікому не платять, але при роботі буде, межи людей і книжок.
Леся не вірила власним вухам.
— То тітка Дуся в бібліотеці працюватиме?
— Еге.
— І мамина… картина там є?
Старенька торкнулася дитячої долоньки:
— Сьогодні вже не ходи. Завтра підеш. Там картина така, що вдень дивитися треба.
Леся насилу дочекалася ранку. Лежала посеред ночі з розплющеними очима й роздивлялася на темряву. Густу-густу, у якій навіть тіні не ворушилися, бо вона цілком їх поглинула. Невже всі ночі однакові? Ні. Ця здається довшою, як пісня тужлива, усе тягнеться, тягнеться — не перейдеш. Аж перед світом мала таки задрімала, але перше проміння сонця розбудило її швидко. Рештки сну миттю розлетілися.
— Ти чого так рано, Лесю? У вас, мо’, контрольна яка?
Дівчинка кивнула й хутенько почала збиратися. Поснідати як слід не змогла. Каша лишилася холонути на столі, кілька ковтків молока зробила — і гайда. Вийшла на ґанок, Мурко до ніг поліз лащитися. Очевидно, він також устиг поснідати й тепер був у доброму гуморі. Дівчачого обличчя торкнулася вітряна грива — і Леся мимоволі піймала усмішку.
— І ти тут? Холодний сьогодні. Певно, з півночі. І що бачив?
Вітерець закружляв довкола дівчати і, як міг, оповів про все, чого торкався, літаючи. Леся зморщила носика й замріяно прошепотіла:
— А я сьогодні мамину картину побачу. Уявляєш? Мамину!
Вітер підхопив останнє слово й шугонув угору, навіть кіт невдоволено нявкнув услід. Дівчинка почухала рудого за вухом і легенько зіскочила східцями, а тоді до сусідського подвір’я подалася.
— Тіточко Дусю.
Жінка саме поралася коло печі, озирнулася й одразу ж усміхнулася раптовій гості.
— Привіт, хороша моя! Ти чого так раненько?
— Я…
Баба Устина, яка сиділа поруч за столом, хитро підморгнула:
— Певно, не спалося дитині. А я вчора розповіла, що ти на нову роботу влаштувалася. Он скільки часу ще до школи. Може б, показала малій бібліотеку? А то вдень дітлашні набіжить, ще хто зайде. Еге?
Леся прохально кивнула.
Тітка здогадалася, що щось не те з цією ранковою екскурсією, проте опиратися не стала, надто прикипіла до малої, тому й намагалася тішити всім, чим могла. Накинула стареньке пальто, вовняну хустку, ключі до кишені поклала й простягла руку:
— Ну що ж, Лесюню, ходімо до храму книжок.
Леся не йшла, а летіла. Швидше б, швидше! Звична дорога сьогодні ніяк не закінчувалася. Дівчинка знала, що велика дерев’яна будівля сільської бібліотеки стоїть у центрі, зовсім поруч зі школою, сільською радою й крамничками. Вона щодня її минала, Людмила Миколаївна часто приносила звідти дитячі книжки й роздавала малечі, а потім збирала й відносила назад. Старші дітки ходили самі, але Леся чомусь соромилася. Дивно, і як це вона не відчула, що отут, за кілька кроків, серед книжкових поличок є картина її мами. Її мами!
— Ось ми й дійшли.
Тітка відімкнула двері й тихенько прочинила, а Леся з хвилювання не змогла ступити жодного кроку.
— То чого ж ти? Ходімо. Я тобі все-все зараз покажу.
Дівчинка глипнула на тітку тривожно й зайшла. Сутінки, змішані з ранковим промінням, пробігли поміж довгими рядами стелажів, а від того здалося, що книжки на поличках дихають і ворушать повітря. Їх було тут! Різні. Великі, малі, довгі, короткі, кольорові й не дуже, грубі й зовсім тоненькі, нові, які ще фарбою дихають, і ті, що їх читали цілі покоління. І всі вони смиренно чекали, доки хтось простягне руку, візьме з полички та розгорне. А вже тоді… відбувалося щось неймовірне. Зникали полички, стенди, стіни й потріскана стеля, розмивалося приміщення, провалювалися вулиці й будинки, навіть люди кудись дівалися, натомість… відслонявся вхід у зовсім інший вимір. У ньому не було обмежень. Час міг бути минулим, теперішнім і навіть майбутнім. Простір… З ним теж коїлося щось неймовірне. Континенти змінювалися з легкістю змаху крил тендітного метелика, а часом навіть Землі було замало. А ще… там існували люди, які плакали, мріяли, кохали й ненавиділи, а головне, що кожен із них отак легко пускав до свого життя. Заходь. Я відкрию тобі моторошні таємниці, сповíдаюся в гріхах або, навпаки, змушу повірити, що герої існують. А скільки в цьому просторі було знань! Про все-все! Жодна людина у світі ніколи не зможе вмістити того в голові, а книжки бережуть і легко діляться, тільки візьми, розгорни й читай.
Принишкла Леся роззиралася довкола. Їй навіть лячно стало. А ще хотілося мало не кожної книжки торкнутися, зазирнути хоч одним оком, знайти щось таке, щоб потім із запалом читати вночі під ковдрою, затискаючи ліхтарика в руках. Власне, дівчинка так і робитиме. Вона порідниться з бібліотекою й забігатиме сюди бодай на хвилинку, на коротесеньку мить… До мами.
Картина знайшла її майже одразу. Саме картина, а не Леся. Дівча фізично відчуло, як щось торкається спини й примушує озирнутися. Полотно висіло на видноті в простенькій дерев’яній рамі (її зробив, певно, чоловік колишньої бібліотекарки), а всім здавалося, що воно літає в повітрі й ніякого стосунку до стіни з іржавим цвяхом не має. Бо який тут може бути зв’язок? Хіба можна почепити на стіну ніч із сонцем упереміш? Аж ніяк! Вони існували самі собою. Тіні й проміння.