Щастя. Чи можна приготуватися до його приходу? Це запитання може видатися смішним. Як готуватися? Зазвичай на щастя чекають. Дехто в тому чеканні (мовляв, ось іще трошечки — і точно буду щасливий) не помічає, що проживає цілісіньке життя. А його ж не відмотаєш назад до потрібного кадру, не зміниш, не перепишеш. Мільйони живуть в отому вічному «ось-ось — і», проте є жменька щасливчиків без умовностей. Їм не потрібне оте злощасне «і», вони просто дихають, люблять, дістають на горіхи від долі й нічого змінювати в собі не збираються. І тоді, рано чи пізно, щастя обирає сміливців, бо не може воно без них.
Із самого ранку Валентину Йосипівну підкидало й колотило. Їй фізично було погано на саму думку, що якась зелена Людочка, діставши струс мозку й перелом ребер, примудрилася заразом віднайти свою долю. Ну, як так? Як? Це ж треба було дістати прочухана, балансувати на межі життя та смерті і, зрештою, вискочити заміж? Та ще й так удало. Ні, ну це біда!
У кабінеті Людмили Миколаївни, відтепер колишньому, гули десятки голосів. Немов у вулику бджоли. Учні роздивлялися на весільні фотографії, де їхня улюблениця мала водночас щасливий і розгублений вигляд.
— Гарна яка!..
— Ото фата!..
— А сукня!..
— Дивіться, дивіться, як усміхається!..
Любочка практично свердлила поглядом світлини й усоте зітхала, підперши долоньками круглі щічки.
— Яка краса!
— То… Людмила Миколаївна вже не буде працювати в нас?
— А чого ти хотів? Вона тепер житиме з чоловіком.
— Угу. Бач, Віко, і знову ти винна.
Віка супить брови:
— Це ще чого?
— Бо… Бо отой лікар із нею оженився, от!
— Тю на тебе, Петьку!
Любочка замріяно заплющила очі й остаточно постановила:
— Доля.
Ну от. Валентина Йосипівна трохи не захлинулася заздрощами. Демонстративно зачинила двері, відмежувавшись від дитячої радості, проте отрути в собі таки не втримала:
— Ну й аферистка наша Людочка!
Колеги одночасно відірвалися від споглядання альбому:
— Це ж чому?
— Ну, хіба так можна? Потрапила в лікарню й швиденько обкрутила завідувача.
Жінки розсміялися:
— Кохання ж!
Нещасна не вгавала:
— Нічого… От поживуть по найнятих кутках, де те кохання й дінеться! Бо що тепер молодим фахівцям світить, га? Хоч лікареві, хоч учителеві? Платня й купа дірок у сімейному бюджеті! Треба було вже з квартирою шукати, якщо така хвацька.
— Дурна ти, Валю. Ой дурна. Недарма в старих дівках і сидиш.
Жінка підскочила й зашипіла, обпікаючи все живе. Найбезневиннішими жертвами, звісно, були діти. Відповісти ж не могли. От розлючений педагог стрімголов і гайнула до кабінету, де юрмилася дітвора, неначе в бій на ворога пішла.
— Ану, чого зібралися?! По класах мерщій! Коли дзвінок був? Гадаєте, останні дні навчання, то й гуляти можна? Я вас зараз навчу!
Жінки перезирнулися:
— Ну-ну. Ця може… — І замріяно зітхнули над фотографіями. — У них усе тільки починається.
Очевидно, це закон. Щось закінчується, а щось розпочинається. Хтось уже однією ногою стоїть на фініші, а хтось невпевнено тулить до серця крихітний пагонець власної мрії. Життя іде. Воно не вміє стояти. Рух — це і є життя. Без тебе чи з тобою. От і школа під горіхами попрощалася з четверокласниками, щоб зустріти первачків. Чи вмів хто серед них малювати вітер? Навряд. Хоч, безперечно, хтось та малював. За чотири роки першокласники ставали випускниками й звільняли парти вже для інших першокласників… І так рік за роком, доки росли горіхи у дворі й стояла школа. Відчиняла й зачиняла двері. Приймала й відпускала, а потім… Просто чекала… і вдивлялася вікнами у світ.
У вікні
Вікна. Вони бувають не лише в стінах. Деякі з них дивляться вглиб.
Дівчина сиділа на підвіконні й розглядала світ по той бік. Там, за склом, танцювала травнева злива, боса й розхристана, аж гола. Вона вибивала лише їй відому мелодію на старенькому даху місцевої школи. Леся добре знала місця, де той дах цілувався з небом, безсоромно, крізь щілини. Коли ж ішов дощ, щілини зраджували дах, бо в них сочилося не голе небо, а цілком реальна вода.
— Ет, знову! — роздратований бас завгоспа з кабінету фізики засвідчив появу ще одної плями на стелі. — Це не весна, а всесвітній потоп! О! А ти, Райська, що тут загубила?
Леся ледь стрималася, щоб не вимовити вголос правди, — дощ. Старшокласниця, як ніхто в школі, знала, де найкраще спостерігати за зливою. З віддаленого крила другого поверху розгорталася просто неймовірна панорама шкільного подвір’я. Звідти воно скидалося на долоню велетня, де замість ліній життя та долі — доріжки з метушливою малечею. Завгосп, дядько Толя, зиркнув через Лесине плече на двір, заповнений водою, і мало не вилаявся:
— Гарно!.. От тільки мокро, хай йому біс! Ти, мо’, намалювати збираєшся, еге? Бачив, бачив учора на стенді твою роботу. І як воно так виходить? Квітка жива вийшла… Їй-богу!
Леся всміхнулась і здивувалась, як це в дядька добре виходить сполучати несполучне — чорне з білим, святе з грішним. Отут ніби краса, а вже тут багно. Справжнісінька життєва філософія.
— Спасибі!
— Еге. От тільки що те малювання в житті дасть? Шматок хліба чи до хліба?
Дівчина мало не пирснула сміхом. Ну от! Балансу досягнуто. І як він так примудряється, га? Проте завгоспові було не до запитань, а надто не до риторичних, ще й у голові всяких там старшокласниць, у нього справ — ого-го-го! Ет! І чому тих дощів стільки на його нещасну голову звалилося? Ну це фігурально, звичайно, але якщо дивитися в корінь, то це правда, бо через шкільний дах і стелю в кабінеті фізики йому завжди голова болить. І директорові, звісно. Дядько сам собі сумно всміхнувся: мовляв, весна, дощі й дві хворі голови. Страхіття, їй-богу!
— Ох-хо-хо! Чи доживу я до того часу, коли на ремонт школи бодай копійку хто дасть? Хоч у нашій школі, теє, начальство сказало, що ситуація не критична. Це тільки вдуматися! Кому ж ви, бісові діти, кажете, га? Нам розповідаєте, що в нас на голову капає, але то не критично. Ондечки, мовляв, у якійсь області заходилися дах лагодити, розкрити розкрили — і бац, гроші скінчилися. Нема тепер у дітей фізкультури.
— Чого?
Дядько почухав потилицю й безсило махнув рукою:
— Бо спортзала просто неба зазимував — і не стало спортзали. Отак, дівко, ремонти роблять, матері їхній чорт! Ой! Вуха заткни. Щось я розбазікався. Піду краще директорові ситуацію опишу. Теє-то, не критичну… Ні, ну де це ще таке можна побачити, га? Де? Щороку просимо дати кошти, і щороку дульку вам! Нема справедливості у світі, ой нема! Нічо, нічо, нехай отими копійками освітянськими вдавляться! — Завгосп аж зіщулився й пальця до неба чи даху дірявого зняв. — І щоб їхні діти й онуки в спортзалах без даху вправлялися!..
— Це ж чиї?
— А біс їх знає! Їхні. Теє-то, отих щурів бюрократичних, от. А ти, дівко, дивись. Автобуса не проґав… за дощем своїм.
Леся спостерігала, як дядько Толя зникає в кінці довгого коридору й махає руками навсібіч. А махати було де. Коридори тут довгі й широкі, сповнені галасу й постійного руху. Ось і тепер. Ніби тихо, а здається, що від стелі до підлоги дзвенять дзвоники дитячих голосів, а стіни дрижать дрібно-дрібно, бо перерва. На уроках тут, звісно, тихше, проте… Дівчина всміхнулася, мимоволі пригадуючи свої перші дні у вулику знань. Це ж треба, скільки часу минуло, а ще ніби вчора розгублена маленька дівчинка тулилася до стін, кліпала оченятами й усерйоз боялася заблукати, а ще… ще не розлучалася з олівцем і клаптиком паперу. Вони було оберегами й талісманами, бо, щиро кажучи, Леся довго й хворобливо звикала до нового життя.
— Ось де ти сховалася! А я вже півшколи оббігала. Наші в їдальні сидять, ось-ось автобус підійде, а ти все не йдеш.
Леся всміхнулася подрузі. Колись вона намалює цю королеву подіуму. Віка встигла вирости кудись так високо вгору, що деякі хлопці боялися ставати поруч, щоб не видаватися ліліпутами. Хоч Віка анітрошечки не журилася зростом: мовляв, доростіть, кавалери, а тоді побачимо. А кавалери таки були. Потай зітхали за красунею. Смуглява, темні оченята — що нічна вода, дивляться, а вглиб затягають. Вуста, на яких майже завжди грає усмішка. Ну не вміє Віка не сміятися. Жартує без упину, кепкує з невдач і носа не хнюпить. А волосся! Леся зітхає захоплено. Он майже всі старшокласниці з модними зачісками, а ця сміливиця до пояса косу заплете й знову сміється, що то стратегічний запас, бо волосся тепер дорого коштує.