— Обережно, тут вода, — і підхопив легесеньку, як пір’їнку.
А може, вона з вітру? Невагома. А серце як калатає! Точно почує. Тут і глухий почує.
— Навіщо ти, Миколко? Не розтану, не з цукру!
— А як скуштую?
Маленькі кулачки впираються в груди й таки відчувають, як вистрибує під долонями юначе серце. Що з ним коїться?
— Ану, відпусти негайно.
— Не можу.
— Це ще чому?
— Бо вода скрізь. Ноги намочиш. Тут кілька кроків лишилося. Я швидко.
Він справді йде швидко, широкими чоловічими кроками. Лесі лишається тільки рахувати ті кроки. Це ж треба, її ще ніколи не носили на руках, і вона завжди рахувала свої кроки, а тепер рахує його… А ось і хвіртка. Рятівна думка: «Нарешті!» Її опускають додолу обережно, немов крихкий кришталь.
— Ну от!.. Ти і вдома… суха.
— А в тебе у черевиках вода хлюпає.
Юнак широкою долонею махає, немов хлопчисько.
— Пусте! А ти завтра прийдеш до клубу?
— Не знаю.
Вона відверта, бо справді боїться думки, що й завтра її понесуть на руках. А юнакові того хочеться понад усе, він ладен віддати за калюжі під Лесиними ногами півсвіту з усіма його Венеціями разом.
— Лесю…
— Що?
— Ти мені подобаєшся.
Тиша. Вона така тягуча і в’язка, як павутиння. У тиші легко застрягти. Обом. Рятує вітер. Він із розгону розчиняє хвіртку — і дерево голосно скрипить. Чути запах мокрої трави й квітів за спинами.
— Я піду…
Юнак дивиться вслід, готовий заприсягтися, що це її сліди пахнуть травою й квітами… Квітами…
Він біжить щодуху додому, сідає на мотоцикл і мчить у районний центр. Довго їздить містом, аж поки коло вокзалу таки помічає вивіску «Квіти цілодобово». Встигає подумати, що це ніби в аптеці, і купує всі троянди, які є. Молодий продавець дивується сумі, що її лишає нічний покупець: мовляв, тут вистачить на весь запас квітів, але крутий мотоцикл устигає зникнути в плетиві вулиць.
Мокрий сад дивується ароматові. Старі яблуні трусять гілками: мовляв, скільки живуть, чи ростуть, а такого ще не бачили. Через досить високий паркан спершу падають квіти. Їх багато. Потім зістрибує юнак і викладає троянди навпроти одного-єдиного вікна.
Останнє, про що встиг подумати Микола, коли засинав: «Вона неодмінно подивиться вранці у вікно. Вона любить дивитись у вікна…»
Корови несли на рогах ранок, розхитуючи його, немов у люльці немовля. Чи життя? Воно має на селі свої ритуали, а вигін череди на пашу — то справжнісінька ранкова магія. Повітря насичене свіжістю, отією нічною, таємничою, але в ньому вже починають рухатися тисячі живих істот. Кукурікають півні, ґелґочуть гуси, нявчать коти, бряжчать відра, ллється вода, їдять поросята. Господарі зранку мають десятки звичних клопотів, що їх не можна облишити навіть у свята. Бо хіба облишиш життя?
От і нині корови зрання поважно виходять із дворищ, припадають до трави вздовж вулиці й пахнуть хлівом, снами й молоком, що його тільки-но віддали. Поруч іде господар або господиня, занурені в думки про плани на оцей довжелезний день, за який треба встигнути зробити стільки справ, що жодному можновладцеві й не снилося. А справи ті роблять руки.
— Сусідко, як там ваша морква?
— Та пересівала.
— То що, не зійшла?
— Оце після дощу нова вже як щіточка, а перед тим сухо було, тому й загибла.
— А в мене ні! І огірки, і бурячки. Учора стільки сапала, що сьогодні спина не розгинається. А чоловік каже, що так навіть краще.
— Чого краще?
— Бо не дістану до пики. Напилося вчора, корову не загнало. Добре, що Ласуня — розумна тварина. Не то, що він, лобуряка. Нікуди, бідолашна, не пішла. Чекала на мене аж до ночі під двором.
— То Марфа, сусідка, чого не впустила?
— А де ж вона була? Там, де і я, у грядках сиділа.
Тим часом корови збиралися докупи, як чудернацька мозаїка. Сусідська до сусідської. Одні терлися круглими боками, немов віталися після ночі, другі бігли вперед, а деяких доводилося підганяти лозиною. На вигоні череда нарешті з’єдналася в одне ціле, що мукало, жувало, дихало, крутило хвостами й підкидало сонце вище та вище.
— О, автобус зі школяриками поїхав!
— Ой, свого заледве збудила сьогодні. Ганяють допізна, а потім не добудишся. Та й учитися вже не хочуть.
— Нічо, он кінець незабаром. Дзвоник останній, а там і випускний для старшеньких. Цього року Петько, племінник мій, школу закінчує. Ото погуляємо!
— Матвіївно, то й твоя онука вже випускниця?
— Еге.
— Бачиш, ніби вчора крихіткою до нас потрапила, а вже дівка.
Зоя Матвіївна відійшла прогнати Ромашку від рівчака, як за її спиною одразу ж зашепотіли:
— Ага, а хлопця якого собі принадила! Першого в районі! Іч, художниця!
— То кого?
— Кого?
— А що, не чули хіба? Панського!
— Миколу?
— Еге ж.
— Що мамка, що дочка. Але дівчина непогана. Тільки й того, що сиротина, та ще й, теє-то, малює.
— Красиво ж… На дні села малюнки її виставляли, то я півдня простовбичила, як дурна.
— І я. Але що з того малювання?
— Та нічого. Мо’, хіба вчитися куди піде?
— Вчитися? За що?
— І нащо? Заміж он вискочить і всіх дівчат за пояс заткне. Хіба старий Панський не дозволить. Злидні в таких хоромах, що сіль в оці.
У школі між старшокласниками велися такі самі розмови. Лесі іноді здавалося, що чужі слова осідають на спині, як курява, і її потрібно негайно змити, щоб не ходити брудною по самі вуха. Але тоді митися б довелося на кожній перерві. Особливо дівчата перетирали це на зубах, наче й тем інших для розмов не було, дарма що випускний не за горами.
— Панський і Райська? Ота… художниця?
— Кажу ж, так.
— Проводжав?
— І не раз.
— Оце так пак!
— Нічого собі!
— Очманіти можна!
Леся ж мало не плакала, коли б не Віка, яка всім охочим та й тим, хто не бажав особливо, швидко язики припинала. Обрубувала різко, одним махом, тому навіть найцікавіші свашки облишили розпити й душевні розмови. Усе одно нічого не довідаєшся, а пригод на одне місце таки напитаєш собі. Чого доброго, ще Миколі поскаржиться, а він… І знову зітхання, тільки цього разу розпачливі.
— Лесю, а він тебе цілував? — Любочка обернулася на такий велетенський знак питання, що не обійдеш і не сховаєшся.
— Ні.
Тут уже підстрибнула Віка.
— Оце за два тижні жодного разу?
— Ні. — Лесині щоки та вуха палали.
— А він нормальний? Ну… з орієнтацією все гаразд?
Любочка грізно звела брови, немов при ній сказали таку нісенітницю, що аж бридко.
— Віко!
— Та мовчу, мовчу! Що я, дурна? Ясно ж і пню, що нормальний. Просто закоханий, ги-ги-ги.
А Лесі… Лесі здавалося, що вона летить кудись униз. А щоб не впасти на самісіньке дно сорому, хапалася за рятівне:
— Та ну вас! Треба про навчання думати. Професію обирати.
— Я в кулінарне піду. Батько так сказав… А мені страшно, я й так кругла, а то й у двері не влізу, там же все куштувати треба, дегустувати.
— Любочко, не хвилюйся. Те, що ти готуєш, їсти в малих дозах треба, безпечних для життя.
Дівчина супиться знову:
— Ти мені ту яєчню будеш згадувати до кінця днів?
— Та ні! Корисна ж яєчня! З кальцієм! Я тебе як майбутня медична сестра запевняю. Користь абсолютна, головне — не вдавитися.
— Віко, то ти до медичного вступатимеш?
— Угу.
— А я на образотворчий факультет хочу.
— Куди?
— Малювати, — і очі опустила додолу.
— Воно й не дивно. От тільки потім куди? А бабця знає?
— Ні.
— А Микола?
— А він тут до чого?
— Миколо, підійди-но сюди!
— Іду, діду.
— Я оце почув випадково дещо…
Ніна, вловивши інтонацію свекра, навіть забула, що котлети на пательні шкварчать уже хвилин із п’ять, а то й більше. Притихла. Надто добре вона знає, що може значити отой лагідний голосочок. Федір Якович сидів за обіднім столом й постукував пальцями об стільницю, що теж не віщувало нічого доброго.