— Ой, які ж ви люди хороші! А я оце й забув, що таке люди.
— Нічого, Федю, нічого. Ти, соколику, додому прийдеш, то скажи, що нареченій подумати треба…
Захмелілий чоловік жваво підвів голову:
— Яке думати?
Але старенька рукою за плече взяла, по спині провела, у вушко зашепотіла:
— Вона ж дівчина, Федю, не годиться дівчині отак нахрапом. Та й свати де?
— Які свати?
— Хороші… Люди…
— Люди?..
— Еге, Федю, послухай старої баби, нехай молоді самі вирішують. Не плутайся ні ти, ні я. Домовилися? Бо діла сердечні — то тобі не бізнес вести. Тут накапостити можна так, що й дитину загубиш. Он я Ніну хотіла? Хотіла! А чим скінчилося? Від доленьки не втечеш. А як тиснути почну, то ще й дівку згублю. У мене, Федірку, іншої вже не буде…
— Таж і в мене онука іншого нема.
— Отож!
— Гірко!
Вибір змінює життя. Вибір схожий… на річку в місці, де та обирає напрямок свого річища, бо потім хоч як вода того прагнутиме, але проти течії не поплине. Дещо ми вибираємо несвідомо, а трапляються моменти, коли в житті починається щось нове, і тоді обирати вкрай непросто.
Лесі в перші кілька днів здавалося, що її розіграли. Невдалий жарт сп’янілого чоловіка, та й годі. Аж ні. Уже того самого вечора примчав щасливий Микола і, неначе в кіно, став на одне коліно.
— Виходь за мене…
Леся чула, як трава довкола ворушиться, залита місячним сяйвом, мов свіжим молоком. Господи! Що ж їй робити? Що?
— Я не знаю, що тобі відповісти.
Хлопчина торкнувся гарячими вустами долоньки й миттю обпік шкіру.
— Я зачекаю…
— Оце так ситуація, — констатувала Віка.
А Любочка, як мантру, повторювала своє соте чи тисячне «погоджуйся». Лесі… Лесі хотілось обернутися на мушлю, щоб було чути, як плаче в ній море. Чи то вітер? Він у ці дні був якийсь розхристаний і босий. Ганяв куряву дорогами й тужив за дощем, а знайти не міг. Хоч де був, хоч які хмари за руки хапав, не йдуть вони сюди.
— Яка любов? — думала Леся.
— Подумай, онучко, добре подумай. Матимеш усе.
— Лесюню, я тебе на руках вік носитиму…
— Ото пощастило дівці!
Леся навіть малювати не могла, олівець випадав із рук, фарби плутали кольори, а самотній мольберт припадав пилом у кутку кімнати.
— Що ж робити? Що мені робити, мамо?..
Підказки й спокою не було ніде: ні в хаті, ні надворі. Он корова, і та кивала головою на юну господиню: мовляв, чого ти, хазяєчко, мучишся? А Леся й сама не знала чого — відчувала тільки, що нема чим дихати. Хтось куряви придорожньої в легені натрусив — і пропадай тепер. Або живи, звикай жити.
— Лесю, подумай, нащо тобі вчитися? Та ще й малювання?
— Миколо, послухай діда. Жінка має вміти одне! Борщ варити й дітей глядіти!
— Дівчинко моя, до міста не пущу! Місто татка твого проковтнуло. Чого там хорошого? Не їдь!
— Лесю, Лесю, от послухай вчительки своєї. Обпалила я крила, але тобі не дам. Їдь і вчися!
І лише тітка Дуся мовчала довгими вечорами, коли дівчина тікала в старий-старезний дім, шукаючи порятунку. Там її ні про що не питали, ні до чого не змушували. Там підморгувала оком піч і пахли трави, занедбані трави, які вже й самі не відали, від чого лікувати мають.
— Мені хочеться дощу.
— Та вже давно треба. Земля спрагою сходить.
— Тітко Дусю, що мені робити?
Жінка дивилася вглиб ночі й мовчала. А що скажеш дитині?
— Якби ж, дівчинко, ми все знали. Сама маєш вирішити… А як і помилишся, то лише сама.
Для приречених час має іншу швидкість. Лесі, наприклад, здавалося, що він повзе курявою доріг, хоч минув лише другий тиждень. Звісно, дійти якоїсь думки щодо весілля можна й пізніше, а от із навчанням… З ним зволікати було невільно. Це як… з дощем.
Селяни щодня гірко вдивлялися в обрій. Городина пеклася й сохла на грядках, що на велетенській пательні. Не поллєш упору — і буде запізно. Так і випускники, — принаймні ті, що мали намір і далі навчатися, — збирали документи для майбутнього вступу й готувалися до екзаменів. Через це навіть Люба з Вікою зазирали рідше, лишивши Лесю сам на сам з її сердечними муками. І ображатися на дівчат не було за що, бо абітурієнтки на цілком законних підставах засіли за книжки. А що робити їй? Адже треба кінець кінцем на щось зважуватися. І то негайно! Леся просто зненавиділа час. Авжеж. Він був до неї жорстокий, штовхав до краю й змушував стрибнути.
А тієї ночі навіть розплакалася з безсилля. Сховалася під ковдру з головою, як маленька дівчинка, і просила вибачення у фарб і пензлів, бо зрадила їх у своєму ваганні. Ну, чому так? Чому?
У сусідній кімнаті товклася бабуся. Старенька довго вмощувалася, намагаючись знайти більш-менш зручну позу для кісток, які з кожним днем боліли все дужче. Старість, як пухлина, повзла тілом і роз’їдала душу. Зої нині здавалося, що вона старіша за світ, старіша за сонце й зірки, а часом жінка починала думати, що втомилася… жити… зі своїм минулим. Надто важке воно було. У прямому розумінні цього слова. Брила, а не минуле. Єдине, що ще тримало серед живих, — чудна дівчинка, світла душечка, наївна й гарна. Старенька боялася думати, що буде з Лесею, коли її не стане. Ось і клопоталася, бурчала, радила. Хотіла щастя дитині й передчувала: «Ану ж це не воно? Що тоді?» З острахом позирала на мольберт у кутку дівчачої кімнати, неначе на зброю, яку занесли в оселю й лишили до часу.
— Бабусю…
— Що, Лесю? Чом не спиш?
— Не спиться…
— Може, молочка теплого?..
Дівчина випила білий голос трав і витерла долонею вуста.
— Бабуню, а що… коли… я вчитися поїду, ми Ромашку продамо?
Господиня сіпнулася й поглядом ужалила.
— Вчитися? Ну, коли… Не така я й стара, щоб однієї корівки не впорати.
— Та то я так… Добраніч, бабуню! Я люблю тебе.
Дівчина швидко поцілувала зморшкуваті долоні й побігла назад до спальні. Бабуся довго дивилася вслід. У полинялих від часу очах стояло два гіркі озера.
— Невже поїдеш?.. Дівчинко моя… не їдь!.. Захисти її, пресвята Богородице!..
Коли Леся нарешті заснула, у сон прийшов ліс. Густий-густий. Височезний. Неба торкався. Їй треба було віднайти когось у лабіринті дерев, а вона ніяк не могла пригадати, кого саме. От і блукала, хапаючись за стовбури, провалюючись у товстий килим зеленого моху. Врешті, виснажена до краю, не втрималася на ногах і впала, перевернулася горілиць і лежала з розкинутими руками довго-довго, немов птаха, яка забула про небо. Вона мала злетіти до нього, он туди, крізь гілки й крони продертися, але ті зеленим капканом проковтнули блакить.
— Де ти є?
Тиша.
Тиша подібна до скла, по той бік якого чиїсь очі так само вдивляються ввись. Чи вглиб? Той хтось дихає поруч. Леся відчуває, як тепле повітря торкається щоки й лоскоче волосся, але якщо повернутися, то шкіра торкнеться скла, за яким є хтось невидимий. Вони лежать вічність. Серед лісу. З розкинутими руками. І склом поміж ними. Відчувають одне одного шкірою. Розчиняються в диханні.
— Хто ти?
— Ти…
Лесі легко. Вона хмаринка на траві. Їй добре. Але звідкись знизу росте гул. То повзе буревій. Він жене лист, риє землю, перевертає дерева, оголюючи коріння, як вени. Регоче й викрикує знайоме-знайоме прізвище… Панський. Лесі страшно. Вона знає, що буря зараз змете її, всмокче у вихор і пожене в нікуди. Дівчина тремтить, аж раптом відчуває, як чоловіча рука стискає її пальці. Невидимець намагається втримати її коло себе. Проте буря наблизилася впритул, стоїть над ними й дихає мороком.
— Подивися мені в очі, — шепоче голос.
Леся знає, що мусить це зробити, бо зникне назавжди. Її колотить і рве на частини, але вона повертається й повільно розплющує очі. Що це? Краплі зриваються з-під небесної бані, пролітають крізь капкани гілок і листу, стають теплими й падають їм обом на обличчя. Вода омиває, огортає, вбирає в себе. Дощ прозорий і теплий, у срібних нитках сновидінь. Леся й Він піднімаються вгору, тримаючись за руки, пливуть над вершечками найвищих дерев, як дві велетенські повітряні медузи, не відриваючи поглядів одне від одного. Вони є… Вони вдвох… Вони…