І от… Що могла робити зірвана троянда в придорожній куряві? Леся спантеличено підняла квітку й озирнулася. Щоб зайти до Вареників, треба звернути до іншої вулички, а тим часом ще хліб розберуть. Може, згодом. Леся ступила крок у напрямку крамниці, проте квітка боляче загнала колючку під шкіру, аж цятка крові виступила. І Леся послухалася квітки й вирішила на одну секундочку забігти до Люби. Тим паче, що не бачилися вони таки давненько. Уже зо два тижні, мабуть. Усе не до того було, бо Віку доглядала.
Величенький пес у дворі привітався, крутнувши кудлатим хвостом. Ех, Вулкане, шкодуєш, що не Віка. Та б точно щось смачне припасла для красеня, еге? Пес гавкнув, ніби погодився, і заліз у буду. Не виходить вона, подруга твоя, у люди. Сидить, як… квітка… А ось і вони, троянди. Господи, скільки ж вас цвіте! Неначе хто всі Лесині фарби змішав і лишив на сонечку. А пахнуть! Аж у голові паморочиться!
— Любо. Тобі треба виготовляти парфуми! Чуєш?
Тиша. Може, вдома нема? Торкнулася ручки, а двері самі відчинилися.
— Є хто вдома?
І знову тиша. Тільки кицька шкребеться в Любиній кімнаті й нявчить. Замкнулася, чи що?
— Любо…
Кішка вибігла й прожогом кинулася надвір, мало не до собаки в буду.
— Любо!.. Заснула, чи що?
На ліжку й справді лежала дівчина, вдягнена у випускну сукню. Це ж треба таке вигадати! Ну й ну! Знову романів своїх начиталася.
— Любо, ну ти й даєш! Принцеса спати вклалася, чекаючи на принца?
Але подруга мовчить, лише повільно розплющує очі. Так повільно, що здається, ніби її повіки олив’яні, важчі за грозові хмари, які спадають до землі потужною зливою. У Любиних очах саме вона. Злива. Солона-солона. Навіть їдка. Господи…
— Любо, ти чого? Любо!
Дівчина так само повільно заплющує повіки й ховає відповіді на запитання в царстві Морфея.
— Ой, Боже мій! Любо, тобі погано? Любо! Та не спи! Ну ж бо, подивися на мене. Чуєш?!!
Тиша. Леся кидається будинком, шукаючи живої душі, але скрізь пустка. Нема нікого і в сусідів. Бігти до фельдшера? Додому ж швидше. А там Віка. Віка знається… Вона вчила… Дівчина справді швидким рухом витрусила з-під простирадла кілька порожніх пластинок снодійного.
— Господи! Віко, що ж робити?
— Цить! Шукай в аптечці вугілля! Чи марганцівку! Воду! Дай-но я. Згодиться. Бери під руки!.. Ну! Ох і важка! Ну ж бо! — Віка щосили б’є по обличчю, ляпає долонями, залишаючи червоні сліди.
— Отямся!!! Любо, ну ти й гадина! Ану, розтули рота! Пий! Пий, кажу! Ковтай! Ще! Ще!
Люба не встигає ковтати рідину, вона тече по обличчю, шиї, вечірній сукні, яка тепер видається такою недоречною, що хочеться зняти її з дівчини негайно.
— Ну! Миску, Лесю! Тазика! Отак, дорогенька!
Всунуті в рота пальці викликають спазми, з Люби ллється щось гидке й моторошне. Леся шоковано витирає рідину, що потрапляє на підлогу, немовби вона може пропалити дірку.
— Та кинь! Господи! Не до генерального прибирання! Давай ще води! Ну ж бо!
— Ще?
— Я… не можу… — шепоче Люба.
— А гидоту всяку ковтати можеш? Оце ти втнула! Пий, бо приб’ю дурепу! Ще! Ще!
І знову пальці, і знову водоспад.
— Ет! Ти коли це випила? Скільки минуло?
— Не знаю…
— Ото ще! Самогубця вирискалася! Що з тобою робити? Треба б крапельниці… Лесю, де телефон? Викликай «швидку».
Леся кидається в сусідню кімнату з думкою, чому вона цього не зробила раніше, але Люба сіпається й мало не падає з ліжка.
— Ні!.. Не треба «швидкої»! Хвилин із двадцять минуло.
— О Господи! Любо, ну ти й дурна! Що накоїла? Лесю, ще води! Клізму робити будемо!
У Люби округляються очі.
— Навіщо?
— А чого хвилюєшся так? Ти ж померти збиралася! Подумаєш, клізма.
Любу знову вивертає, цього разу шлунок спустошується, аж болить. Зім’ята, стомлена, вона розмазує вологу по нафарбованому обличчю.
— Ото дурепа! Диви, ще й макіяж намалювала! Зачарована царівна!.. Допечеш! Ой, допечеш! Лесю, знайди щось заспокійливе, бо я її зараз своїми ручечками вдушу!
Люба плаче. Голі плечі здригаються. З носа тече.
— Не хочу жити… Де ви взялися? Га? Навіщо рятували? Я не хочу!
Віка бурчить під носа:
— Еге! Навіщо? Цікавіше було б спостерігати збоку! Ото кіно!
Однак Леся сідає поруч, обіймає мокре тіло. Воно гаряче на дотик і м’яке, мов щойно спечений пиріжок. Пахне парфумами, блювотою й ліками. Десь за вікном дурнувато кудкудаче курка, немов знесене яйце — центр усесвіту, принаймні курячого.
— Ну ж бо, цить! Заспокойся. Любочко, що сталося?
Віка не витримує й приєднується, міцно-міцно обіймає обох і реве вголос чи не вперше за кілька днів:
— У-у-у… Любко, ти збожеволіла? Як ми без тебе? Лю… бо…
Усі троє плачуть ревно, голосять так, що з буди вилазить пес, кицька біжить із двору на вулицю, а вражена курка замовкає, геть забувши про ще тепле-теплесеньке яйце в соломі.
— Я вагітна.
— Що??? — дівчатам лізуть очі не тільки на лоба, а й кудись вище.
Першою оговтується Віка:
— Хто батько?
Люба опускає очі. Вона фізично не може їх підвести, а рука сама собою розтискає Лесині пальці.
— Микола.
Віка схоплюється, мов ошпарена.
— Який Микола?
Годинник на стіні починає награвати дитячу мелодійку, сповіщаючи про п’ятнадцяту годину. Леся хапає повітря й чомусь думає, що п’ятнадцята — вдалий час, щоб довідатися про зраду.
— Ну, чого ти мовчиш? Який Микола?
Любочка видушує із себе кілька тремтливих звуків, які розмежовують уявлення про дружбу, будуючи поміж рідними людьми невидиму стіну.
— Панський…
Віка вражено сідає. Леся розглядає колір блювотиння й подумки намагається зрозуміти, які фарби треба змішати, щоб вийшло отаке. Люба знову починає плакати. Тільки тепер вона скавучить, як шкідливе щенятко. Дурне, нерозумне щенятко.
— Оце так пак!..
— Я не знаю, як це сталося…
— Еге… Святого духа тепер Панським називають?
— Ні… То було лише раз. Микола… Лесю, ти… якраз йому розповіла про свій вступ… Була щаслива, а він — ні. Йому було погано.
— Ну-ну! А ти втішила?
— Віко… Не треба. Прошу. Я не знаю, що зі мною сталося. Що з ним сталося? — Дівчина нервово викручує край сукні в тазика, краплі дзюркочуть так лунко, що аж у вухах дзвенить.
— У Мишка день народження був. Пам’ятаєте?
— Ну! Ти ще наклюкалася. Пити не вміє, а береться.
— Отож. Я відійшла, коли він… Тільки його руки й пам’ятаю… скрізь… Такі гарячі… Вони душу виймали.
— Совість, — не стрималася Віка.
Люба опустила голову. А Леся тихо-тихо спитала:
— Микола знає?
Дівчина заперечливо мотнула головою, а Віка аж підстрибнула й чомусь до дверей побігла, немов тої ж миті, просто негайно мала ощасливити майбутнього татуся.
— І ти… Любко, ти свою дитину хотіла вбити?
Зарюмсане дівча хиталося, мов чудернацька колиска, взад-вперед.
— Не вбивала я.
— А що ж ти, дозволь спитати, робила?
— А як? Як йому сказати? Він, може, і не пам’ятає… нічого.
— Очманіти! Ну, ти її послухай! Як зі штанів дістати, то зміг, а як запам’ятати, то й амнезія повна?
Леся мовчала. Люба хлипала. Тим часом хвіртка з легким скрипом впустила у двір господиню. Було чути, як жінка розбирає пакунки, розкладає по поличках їжу, відчиняє й зачиняє холодильника, планує, з чого приготувати вечерю, і навіть не здогадується, що годину тому могла втратити єдину дочку назавжди.
— Любо, я вареників наварю на вечерю, еге? Бо відчуваю, що скоро на кухні інший шеф-кухар пануватиме. Доню… Господи! А що це тут діється? Дівчата…
— Тітко Тоню, ви сядьте краще.
Жінка нервово ковтнула слину, оцінивши ситуацію, слухняно сіла на стільчика. Той хитнувся під вагою. Жінка ще подумала, що місяць чоловіка просить полагодити, а він усе ніяк не візьметься. Як вона впаде, то нехай, а як мати… чи дочка… Дочка чомусь не дивиться на неї. Похнюплена голова, мокра сукня, тазик, порожні платівки з-під…
— Господи!..
Стільчик хруснув. Його таки підкосило, але жінка вже була на ногах, бо бігла до донечки.