Подруга потупила очі в підлогу.
— Ти вагітна?
— Так вийшло. Я не планувала. Правда.
— Але… як? А як робота, житло?
— Як? Є декретна відпустка на такі справи. А з гуртожитком… Не знаю. Він обере нас. Він любить. Тож готуйся гуляти на весіллі. Будеш за старшу дружку.
У змерзлій траві за вікном спали геть усі цвіркуни й бачили літо. Люди дуже подібні до них. За півкроку зима, а вони все марять про щастя.
Коли пізнього вечора в хату заповзла бліда Віка, Леся ні про що не стала запитувати. Відігріла, закутавши в теплу ковдру, заварила чай, відкрила суничне варення, запалила свічку. Їй чомусь захотілося побути коло живого вогню. Електричне світло дратувало. І ледве вона його вимкнула, як почула, що в кінці вулиці загула машина й від’їхала геть.
— Він?
Віка тихенько кивнула у своїй нірці. Якби ж так просто було заховатися від усього світу, загорнувшись у ковдру по вуха й очі, щоб не бачити, не чути, не відчувати…
— Що будемо робити?
Подруга заскавучала приблудним щеням:
— Оце я вклепалася!.. Лесю, його фіфа погрожує з медучилища турнути з вовчим квитком. Вона може. Що робити?
— Поживи тут.
— Ох, Лесю-Лесюнечко, гірке ж яке воно, оте кохання!.. Тáнком по серцю проїхало, живого місця не лишило. А він… боягуз послідущий! Але ж дитинка… Лесю, пізно щось робити.
— Ти що! Ой! — Леся стишила голос, озираючись на двері кімнати, де спала бабуся. — Оце вигадала! Не занапащай свого життя.
— Уже занапастила. Дай випити.
Леся заблимала.
— Що?
— Чаю дай… і варення суничного. Воно не з того лісу, де вовк живе?
— Ех, Віко, Віко, яка ж ти дитина!
— Угу. Мені його фарбована сучка так і сказала. Що я малявка соплива. Бодай їх!.. От візьму і вийду заміж! На злість!
Леся розсміялася — і вогник свічки заблимав, а кімната затанцювала.
— Чого смієшся? Гадаєш, нікому не потрібна?
— Ти своїй крихітці тепер потрібна!
— А маляті батько треба, от! Усе! Хай йому біс, рідному татусеві! Буде інший. Замучив своїми освідченнями, тінню ходить, уже й ховалася від нього. Квіти… цукерки… подарунки… Хай тепер тішить!.. Коли любить.
— Віко, а можна так?
— Як?
— Без любові.
Дівчина скрутилася калачиком і заплакала:
— А я вже, Лесю, своє відлюбила.
— А хто він?
— Хто? Чоловік. Ремонт робив у гуртожитку. Роботяга.
— А…
— І дім свій має.
— Звідки знаєш?
— Просив господинею в дім зайти, а я, дурна, за коханням бігала. І добігалася…
— А може, не спіши…
— Ні, Лесю. Нема іншої ради. Куди ж я з пузом? У мене, як у Любочки, нема батька з ненькою. Ой, що ж це я плету? Є, але хіба до них сунешся? І куди?
— До мене… до нас…
— А жити за що? Ні, Лесю, я в цьому болоті не виживу… І дитини не гноїтиму. Вирішила. Хай тепер лікті кусає, опудало хірургічне.
Чи кусав, того ні Віка, ні Леся не дізналися, але весілля таки відгуляли. І сукня була біла-біла, от лише гостей обмаль. Хоч Валерій, обранець на роль майбутнього татуся, з радощів ладен був увесь гуртожиток запросити разом із Бувальцями, але Віка не дозволила. Не хотіла вистави. Бо мало не плакала, озираючись, чи не з’явиться, не візьме за руку й не вкраде просто з рагсу той, чия дитина мала ось-ось заворушитися під серцем.
Уже вдома Леся стояла посеред ночі, обіймаючись із голим садом, і думала про те, чи бувають узагалі щасливі весілля? Уже друга подруга вийшла заміж просто тому, що так було треба. У кишені пропищав сигнал, сповіщаючи про запізніле повідомлення:
«Цікаво, а птахи обіймаються, коли вони в небі?»
Усміхнулася. Вона вже навіть не пробувала зателефонувати. Навіщо? Можна ж отак виливати душу невідь-кому, як самій собі. Що буде, те й буде. Відповіла, як думала:
«Принаймні їм варто спробувати».
Сум може огортати повільно й навіть ніжно. Можливо, саме так підкрадаються хвороби й убивці. Леся навіть не завважила години, дня, тижня, коли сум з’явився вперше, а потім було пізно, він сидів глибоко в ній. І годі вирвати його чи знищити… Хіба тільки разом із собою.
— Дівчинко моя, чого ти мучишся?
— Не знаю…
— Не сумуй. Он незабаром сесія. Поїдеш до міста, збадьоришся.
— Знаю, тіточко. Чекаю. І на чекання захворіла вже.
— Бідненька ти моя.
— Зима на порозі.
— Намалювала б.
— Не виходить.
І кінець розмови. Натомість звичні справи в чіткій послідовності. Дивно. Ніби відбуваєш ув’язнення. Час тягнеться. Липкий якийсь. Улипла — не видерешся. Хочеться руху. Дуже хочеться.
— Я до лісу піду…
— Сама?
— Бабцю, не хвилюйся… Я доросла.
Зачинила двері за собою, а дві жінки перехрестили слід.
— Господи, одиноке таке!..
— Зоє, помовч. Хвилюватися не можна.
— Знаю… Хай уже в те місто трикляте їде…
— Не поїде.
— Еге, доки не вмру. Але смерть ходить десь, Дусю. Де ж вона ходить?
— Хто?
— Леся.
— Та в лісі ж.
Короткі розмови й короткі дні. Осінь прагне розчинитися в перших морозах. Усе чекає на сон. Он поле лягло й мовчить. Може, розкинути руки й бігти, як колись у дитинстві? Тоді злетиш? Чи впадеш? Леся зайшла в ліс, і тут її зустріла тиша. Мертва, чи що? Дівчина меланхолійно блукала серед дерев, шукаючи людей. Так буває. Ми шукаємо когось там, де, здається, його й бути не може. А що, як… Люди просто зникли?
— Аго-о-ов!..
— Го-о-ов!..
— Де ж ти є?
Вітер примчав і волохатим собакою впав до ніг лащитися.
— Хороший мій! Що ж ти там бачив?
— Красу-у-у.
— А мені вже й не малюється. Хвора я чи не хвора. Життя десь є, а мене в ньому нема. Буває так?
— Як-к-к?
— Сама не знаю. Це не урок, що його можна вивчити з підручника.
У відповідь синя тиша. Синя-синя. Як птах учорашнього щастя. Хоча… може, завтрашнього? Бо коли печалі назбиралося стільки, що вже й місця їй не було, дівчину врятувала доля. Леся повернулася з лісу, а вдома на неї чекала гостя в білому костюмі зі звісткою такого самого кольору. Лера Валеріївна, учителька малювання в Степовому, завдяки якій у кутку й стояв справжній мольберт, сиділа за столом і квітнула ясно.
— Лесю… Маю до тебе справу. Розумієш, навчальний рік уже почався, учителя знайти важко, бо всі при ділі, а я їду до столиці! От. Не можу вже. Задихаюся. Юрко противився, але… мені Степове кісткою в горлі стало. А в Києві одногрупник до театру запросив, у трупу. Уявляєш?!
— Вітаю!.. Це ж ваша мрія.
— Дитинко, я в цих місцях стільки життєвого матеріалу назбирала, такого досвіду набула, а характери… Характери, які на кожному кроці! Як видам оте, столиця ридма ридатиме. Ще й п’єсу напишу. А що? Вони там і не здогадуються, у якій люди ямі сидять… Від народження аж до смерті. І знаєш, Лесю, що найдивовижніше?
— Що?
— Примудряються бути щасливими. Та я не про те, хоч… Дівчинко моя, порятуй. Не відпускають посеред навчального року. Юрко залишиться до новорічних свят, тобто до кінця семестру, а мені треба їхати. Розумієш?
— Ні…
— Ти ж на четвертому курсі?
— На четвертому.
— Отже, час від теорії перейти до практики. Іди викладати малювання.
— Учити дітей?
— Угу.
— Ви серйозно?
— Абсолютно. Краще від тебе не навчить малювати ніхто. І край.
І сум пішов собі, але пішов миттю, наче блискавка спалахнула. Для нього зовсім не лишилося місця в Лесиній душі. Вона вчитиме дітей малювати! Учитиме малювати! Це ж воно і є… Щастя.
Першим, що побачила Леся у вікні свого кабінету, була яблунька. Розлога, вона тримала на гілках червонобокі яблука, і нітрохи не журилася, що листопад гойдається на хмарах і звідти має ось-ось піти перший сніг. Перед Лесею ж, слухняно склавши руки на партах, сиділи учні, найперші в її житті. Сиділи й виблискували оченятами: мовляв, а що це за тіточка нова, чим вона дише?
— Добрий день!
І дружний хор дзвіночків у відповідь:
— Д-о-б-р-и-й д-е-н-ь!
— Сідайте. Мене звуть Леся Михайлівна. Ми з вами будемо чаклувати.
Діти всі як одне блимають здивовано, а дехто роззявляє рота, ще трошки — і сонна муха влізе.