— Авжеж. Чаклувати. Ми будемо створювати інші світи.
— Які? — не втримується руде хлопченя.
— Справжнісінькі. Але вони будуть такі, якими ви їх захочете створити.
— Правда?
— Аякже.
— А ви що, і чарівну паличку маєте?
Леся всміхнулася й заховала за спиною пензлика.
— Звичайно.
— А де ви її купили? — пролунало суто ділове запитання.
— У крамниці.
— Ні! У крамниці лише іграшкові палички продають… з вогниками, але то не те.
— Згодна. Що ж… відкрию вам таємницю…
Оченята не кліпають, дивляться пильно, а на лобиках зморшки цікавості розповзаються.
— Чарівні палички лежать у вас на партах… у кожного.
— Де? Де? Де?
— Ану, подивіться уважніше! Хто здогадається?
Блакитнооке дівча з рожевим бантиком усміхається беззубим ротиком:
— Ага! Це ж пензлик. Ми будемо малювати! Ви ж учителька малювання?
— Ех! А ми хотіли чаклувати.
Леся озирається.
— А хто нам завадить зовсім трошечки почаклувати? Ніхто. Хочете, щоб пішов сніг?
— Зараз?
— Перший?
— Сніг!
— Хочемо!!!
— Тоді намалюймо його. А щоб сніг прийшов до нас по-справжньому, а не лише на папері, намалюймо для нього вогники-маячки.
— Нумо!!!
— А як це? Вогники-маячки?
— Ну, вогники-ліхтарики, щоб сніжинки згори могли розгледіти їх тут, на землі. Ви ж тільки уявіть, як їм там високо, а земля під небом. Ану, спробуй розгледіти!
— Овва!
— Я хочу намалювати ліхтарики!
— І я!
— Молодці! Але треба вигадати, де б вони могли висіти, щоб ніхто не здогадався, що то ліхтарики. Подивіться у вікно. Ну ж бо!.. Як ми їх засекретимо? Що схоже на червоний ліхтарик?
— Яблучко!
— Яблука!
— Ну от! А кажете, що не вмієте чаклувати. Намалюймо яблуньку з ліхтариками-яблучками й перший сніг.
Дітлашня захоплено висолопила язички й заходилася чаклувати. Чаклували так натхненно, що дехто й упрів. А Леся ходила між парт, дивилася на аркуші, допомагала, хвалила, підказувала й була схожа на великий ліхтар. Велетенський і яскравий маячок для щирої дитячої творчості. Наприкінці уроку дітлашня зносила закінчені малюнки й розвішувала просто на дошці.
— Ой! Дивіться, сніг!
— Де?
— Он!
— На малюнку?
— Та ні, за вікном!
— Сніг!!!
— Ура!
І здивовані блакитні оченята під рожевим бантом.
— Виходить, це ми його начаклували?
Леся народилася. Трапляється таке. Людина народжується вдруге вже усвідомлено, коли знаходить себе справжню. Вона знайшла й розчинилася в собі знайденій до останньої краплиночки. І діти те відчули. Діти вміють відчувати. Неймовірно, але всі учні, навіть старші, бігли до кабінету малювання, передчуваючи щось надзвичайне. Леся Михайлівна всміхалася вже на порозі й впускала не до кабінету, ні, а до магічного світу, у якому неможливі речі ставали цілком можливими, ба більше — реальними. Їх можна було не тільки намалювати, але потримати в руках і навіть показати іншим.
— Це я тебе впускаю до своєї мрії.
— Ой! Яка вона рожева!
— А я малюю гаряче морозиво. Бо сестричка морозиво обожнює, а все хворіє й хворіє.
— А я… я намалюю космос.
— Я квітку, у якій живе сонечко.
— Яке сонечко?
— З крильцями.
— А я думав, що справжнє.
Леся тішилася, ні, вона літала. Знову. Цього разу так високо, що могла торкнутися чолом нерозважної хмаринки. Дівчина йшла коридорами школи, своєї школи, у якій навчалася стільки років, але тепер приміщення видавалося іншим. Тут нічого не додалося і ніщо не зникло, але вона в цих стінах була вчителька. Молодесенька. Тендітна. Старшокласники спершу навіть уважали її за свою. Але вчительку. І не лякали її гори шкільної документації, оформлення кабінету, семінари, наради, гості в школі й відкриті уроки. Леся пливла освітянськими водами, помічала підводні течії, навіть гостре каміння, але минала те все легко, бо любила… дуже любила свою роботу.
Прокидалася ще вдосвіта, поралася в господарстві, готувала сніданок і обід, допомагала бабусі з ранковими справами, випивала чашку чаю — гостинець тітки Віри — і бігла на автобусну зупинку, де її мав забрати старенький шкільний автобус. Він їхав повільно, часом скрипів, неначе жалівся на долю, але дуже любив дітей, бо збирав їх у навколишніх селах і відвозив до школи в Степовому, щоб училися. Водій, дядько Степан, хвацько підкручував вуса й співав щось українське. Казав, що козак. І підморгував. Діти дуже любили ті його пісеньки, хоч кожне в кишені мало мобілку, щоб розважитися в дорозі. Проте вони слухали. Навіть ті, що вдавали, ніби їм байдуже до козацьких пісень. Лесі вони теж подобалися, от тільки дівчина починала підозрювати, що більшість текстів складає вусатий виконавець.
— На працю, дівчино-рибчино?
— Авжеж.
— Що сьогодні малюватимеш?
— Сни зими.
— Щастить їй, зимі. Спати може до випер… Ой! Сором казати таке при дітях!
І скрип автобуса, і за вікном — сни зими, а на серці тепло й затишно. Ранкова школа. Кабінет, що — Леся може будь-чим заприсягтися — оживає з її появою. Навіть кутки ворушаться. Що вже й казати про пензлики, фарби, дитячі альбоми! Дівчина розвішує найвдаліші роботи минулих уроків і завмирає, милуючись дитячою безпосередністю. І фантазією. Коли її не стримують дорослі, дитина здатна розмалювати земну кулю у власні кольори й відтінки — і земля з-під дитячого пензля видаватиметься веселішою.
— Лесю Михайлівно, ось. Це я вчора намалювала.
Карина, оте блакитнооке дівча з рожевим бантом, притискає до грудей аркуш, щоб показати. Простягає й завмирає. Леся дивиться на барвистий будиночок, високий-високий, аж до хмар дістає червоний дах, і запитує:
— А що це?
— Башта.
— Справжня?
— Угу. У ній люди ховають свої серця.
— А навіщо?
— Бояться.
— Чого?
Дівча супить брівки й смішно знизує плечима.
— Любити.
Леся присіла так, щоб очі очей торкалися.
— Любити нестрашно.
— Правда?
— Хіба трошечки.
— Ну от. Нехай… про всяк випадок… і для вашого серця башта буде. Вона різнобарвна. Бачите, яка гарна!
— Спасибі!
— А можна її подарувати одній людині?
Дівчинка морщить чоло й киває:
— Гаразд! Ой! Я ж не приготувалася! Лесю Михайлівно, до побачення!
— До зустрічі! І… спасибі!
А потім із вулика вилітає й мало не збиває з ніг галасливий рій.
— Добрий день!
— Добрий день!
— Добрий день!
Леся всміхається кожному учневі знов і знов, день при дні, тиждень за тижнем. А ще сумує, коли їде на сесію. Учні теж. Бо коли вона повертається, кабінет не може вмістити всіх малюнків.
— Я їм потрібна.
— Атож, — світиться бабця.
Старенька тішиться, дивлячись на онуку. Уже й не зважає на те її малювання, хіба що трошки, за звичкою, бо в пам’яті підсвідомо прирівнює його до загрози. Але час… робить кути овальними. Якби хто Зої Матвіївні колись сказав, що її онука вчитиме дітей малювати, не повірила б. А бач, радіє. Радіє так, що вже потихеньку совається по хаті сама, без допомоги, навіть ладу дає, ще й вечерю приготує кровиночці єдиній, бо, як-не-як, після роботи голодна вертається додому.
Леся приїздить увечері, сповнена вражень і думок, біжить до господарства мерщій, потім вечеряють утрьох із тіточкою Дусею, а затим дівчина поспішає до своїх планів-конспектів.
— І нащо ото стільки писати щодня?
— Зоє, та то ж робота.
— Еге. Це ж іще не заміжня. А як чоловік буде… — голос стає м’який, як віск. — Діти… Коли ж писати? Уночі? І платять… Платять, Дусю, копійки.
— Нехай. Але при ділі. Де ж у нас іншу роботу знайдеш? Та й щаслива вона. Бачиш?
— Бачу… Ще б її долю побачити — і тоді…
— Не втече від долі, хоч би й хотіла.
— Я втекла від нього…
— Віко, Вікусю, рідненька, подивися на мене.
Подруга голосила й ховала синє обличчя, руки з чіткими відбитками чужих пальців, шию.
— О Господи!.. Віко, що сталося?
Таксист, кремезний молодик, кивнув: