— От халепа!.. Скоро?
Водій — лисуватий дядечко — щось хаотично підкручував і шепотів молитву. Пронесе чи ні? А як звільнять? Ой, звільнять! Ця молодь нарвана може! Ще й пожити не встигли, а вже світ у кулак затисли. Що їм до хлопа? Начхати! І на його кредити теж! І тут машина чмихнула й загула. Слава тобі, залізний друзяко, хоч ти зглянувся!
— Усе готово!
— Чую. Швидше! Голова пухне. А ще отих курдупликів пережити треба. З подарунками все о’кей?
— Усе. Три комп’ютери. Нові. Запаковані. Усе як годиться. На складі зі знижкою віддали, бо залежаний товар.
— Нічого! Селу підійде! Ще й дякувати будуть! От побачиш! Вони дякують, мало навколішки не падають, аж гидко!..
— Бо й того не бачать… Скільки там того бюджету? До такого низу згори доходить сама дірка з бублика.
— А ти побалакай-побалакай мені, Івановичу! Мо’, тебе в депутати, га?
Чолов’яга обтер намистини поту з чола й аж закашлявся:
— Це, Олексію Михайловичу, пропозиція не на ту адресу. Куди нам, хробакам, лізти? Не дадуть! Та й не витримаю я в тому болоті, прости Господи!
Молодик криво посміхнувся:
— Отож! Жартуєш, а мені вже отими селянками смердить аж у Києві! І п’яничками!.. Не витримую. Усміхатися треба, а на зубах оскома. Голі й босі, за руки хапають, про свій дріб’язок торочать… Що в них за проблеми такі? От скажи? Усе руйнується, на голову сиплеться, а вони сидять… у лайні по шию!
— Жити ж треба!
— Еге. Яке то, у біса, життя?
— Приїхали!
До автомобіля вже бігла захекана Валентина Йосипівна, хаотично підправляючи зачіску.
— Ласкаво просимо!.. А де ж наше районне начальство? Що ж це!.. Ви самі, Олексію Михайловичу? А помічники де?
Молодик виліз із машини, на ходу чіпляючи професійну усмішку.
— А я не попередив нікого. Уже в дорозі зателефонував — обіцяли, що все організують. Закортіло дітлашню привітати.
Жінка зацокотіла:
— Та ми ж завжди раді! Ми завжди готові приймати таких гостей… почесних!.. З району зателефонували… Хвилюються. А я кажу, що дарма. Такий чоловік, як Олексій Михайлович, до нас хоч і серед ночі приїхати може… Ось!.. Дітки вже чекають… Привітайтеся з нашим гостем, дітки.
— Добрий день!!!
— Добрий!
І тут до подвір’я школи під’їхало кілька машин, з них, немов на команду, вистрибнули люди й заметушилися довкола зграйкою. Камери… фотооб’єктиви… Звичний сценарій, відшліфований до дрібниць. Сотні очей ловили кожен рух гостя, кожне слово нотували, наче то була істина в останній інстанції, а без п’яти хвилин депутат грав свою роль, як по нотах: усміхнувся, привітався, розповів, як тут їм усім живеться кепсько, а він, коли до Верховної Ради пройде, як маг-чарівник, одним заклином змінить усе докорінно. Навіть не сумнівайтеся! І матиме сільська молодь манну небесну. От тільки, шановні татусі й матусі, проголосуйте за Олексія Михайловича Вовка. А ви, дітки, учіться старанно. Бо знання — то сила. Він знає. Ось і подарунок приготував — найновішу комп’ютерну техніку. Шквал оплесків, аж вуха закладає. Слова вдячності і, звісно ж, квіти. Букет за букетом. Оператори аж зі шкіри пнуться, щоб упіймати вдалий кадр. Картинка ж!
І раптом хлопченя, таке руде й веснянкувате, букета простягло, носа наморщило й шепоче до дядечка чемненько:
— А ви, коли сфоткаєтеся, можете назад квіти віддати?
Валентина Йосипівна мало не вдавилася, а голова райдержадміністрації відчув, як перед очима підозріло закружляли дивні мухи. Оце ще беркицьнути перед камерами бракувало! Причинець дійства кліпнув раз, другий, а камери працюють, люди з роззявленими ротами стоять, треба якось виплутуватися, бо що з дитини візьмеш?
— Юначе, а нащо вам квіти забирати, дозвольте поцікавитися?
Хлопчик хитро примружив очі.
— Бо я не для вас ці чорнобривці рвав, до маминого квітника залізши й штани в росі замочивши! Ох і нагоріло мені! — і почухав за вухом, яке, певно, ще пам’ятало мамині пальці.
— А для кого?
Бешкетник усміхнувся й вишкірив дірки від молочних зубів:
— Для Лесі Михайлівни. Та ми всі для неї букети готували, бо скучили… І подарували навіть, а тут ви…
— Вовчику, сонечко, ти б гостя не забалакував, га? Техніку он треба до школи занести, — Валентина Йосипівна проспівала те так ніжно, як змогла.
Проте хлопця чомусь техніка не зацікавила, а от чорнобривці повернути хотілося. А що? Дядечко ніби не свариться. Ану ж віддасть? Олексій Михайлович ледь стримував сміх. Ото оказія! Ще й хлопчина безпосередній такий. Зараз щось як ляпне в камеру.
— Слухай, а покажи-но мені, для кого ти букет нарвав, і ми вдвох подаруємо. Згода?
Журналісти відверто смакували сюжет, аж танцювали подумки. Ото імпровізація! Малий зиркнув одним оком на кандидата, зміркував щось, а потім махнув рукою:
— Ну… нехай удвох! Мені б одному хотілося, та дарма! Он там бачите? У сукні білій? То наша Леся Михайлівна… — хлопчаче обличчя розпливлося в широкій усмішці.
Поважний гість глянув і оцінив красуню. Фотооб’єктиви теж. Вони всі спалахували довкола, що аж в очах іскрилося. Дівчина ледь на ногах трималася, відчуваючи, як спиною повзе холод. Оце він і є. Кінець педагогічній діяльності. І який гучний кінець! Без п’яти хвилин депутат ішов до неї рівними кроками з оберемком ранкових квітів, ще й усміхався природно, ніби все життя тільки те й робив. Вовчик дріботів поруч, ніс відвойовані чорнобривці і зі щастя теж шкірив зубки.
— Шановна Лесю… — чоловік затнувся.
— Михайлівна вона, — підказав метикуватий малий.
— Михайлівно, маю за честь подарувати квіти такій молодій і вже талановитій учительці. І… просто вродливій жінці.
Останні слова вихопилося мимоволі. Він і не стямився навіть. Дивився на дівчину в білій сукні й не міг відірвати від неї очей. Наче приклеїла до себе. Фотографи вдоволено ловили нерухомий об’єкт, відшукуючи найвдаліший ракурс. А Леся так знітилася, що відчувала, як червоніють кінчики вух. Добре, що зачіска їх ховає.
— Спасибі…
Вовчик і собі чорнобривці простяг, ще й цілуватися малому заманулося в щічку. Леся не втрималась і, обійнявши шибеника, засміялася.
— Що ж… Певно, мені варто повторити ритуал. Ти дозволиш, Володимире?
Кирпатий хлопчина кивнув гостеві: мовляв, як святкувати, то з музикою. Леся інстинктивно ступила півкроку назад, проте це її не врятувало від поцілунку кандидата в народні депутати. Легкий дотик вуст. Аромат дорогих парфумів. Чоловік вищий на дві голови, тому нахиляється до неї, зазираючи в очі, і випростується, не відводячи погляду. Дивно. Олексій думає те саме. Якщо взагалі думає. Йому просто хочеться дивитися на неї. Але довкола люди. Багато людей. Тоді чому здається, що вони наодинці?
І він говорить перше, що спадає на думку, не звертаючи на камери аніякісінької уваги:
— Лесю, дозвольте висловити одне скромне бажання.
Леся озирнулася, шукаючи підтримки, і збагнула, що начальство ладне її у вогнищі інквізиції спалити, аби гість задоволений лишився.
— Яке?
— Дозвольте мені відвідати ваш урок… Я так давно не був на уроках.
— Тю! Та ви ж дорослий! — то була остання репліка малого, бо його швиденько повернули до класного колективу й заледве не проковтнули дорогою.
— Будь ласка… Тільки я малювання викладаю, його першим уроком не ставлять у розкладі.
— Нічого-нічого. Хіба це проблема, Лесю Михайлівно? Ми швиденько змінимо. Олексію Михайловичу, будь ласка, проходьте. Осюди. Обережніше. Кабінет малювання тут… на першому поверсі. Ось він. Леся Михайлівна — учителька молода, але дітки її… поважають, — директриса мало з блузки не вистрибувала, руками махала, немов військовий літак.
— Як гарно!..
Гість і справді був вражений. Леся розвісила найвдаліші дитячі роботи на всіх стінах, зовсім не лишивши вільного місця, і кабінет став схожий на дитяче сновидіння.