— Усе добре! Потім розповім.
Він спостерігає бічним зором і запитує:
— А чому не сказала… сказали, хто підвезе?
Леся знітилася:
— Щоб не хвилювалися.
— А що, кандидати в депутати — упирі?
Леся наморщила чоло й зауважила:
— Гірше!
Він удав, ніби не розчув. Автомобіль котився пустою дорогою, звідусіль за ними бігло поле. Леся дивилася, як з-за важких хмар висуває бік місяць. Повний?.. Напевно. Хмари ховали, яким він був насправді. «Порш» долетів до Бувальців за лічені хвилини. І що ближче було до села, то частіше водій зиркав нишком на свою пасажирку. Один погляд вона таки перехопила й зашарілася.
— Щось не так?
— Нічого.
— Я неправильно на тебе дивлюся?
— Не знаю. Мені… чомусь здається, що ви на когось дуже скидаєтеся. А на кого — не збагну.
Олексій усміхнувся й легенько торкнувся руки.
— Може, на долю?
Леся забрала долоньку.
— У вас обручка.
— А це щось змінює?
Дівчина замовкла. Вона не знала, що відповісти. Правду? Але невже небожителів цікавить чиясь правда, крім власної? І чи справді це все відбувається з нею? Чоловік, який цієї миті сидить поруч і дивиться на неї… Він з іншого світу, з іншого виміру, з іншого простору, з іншої галактики… Хай там як, але суть та сама. Що може бути в них спільного? Хто він, а хто вона? Сільська вчителька малювання, сіра миша, частинка Бувальців, таких крихітних, що їх годі знайти на карті. Паралельні прямі не перетинаються, навіть за умови, коли прагнуть точок дотику. То чому він так дивиться? Цілу вічність дивиться. І тремтить.
— Лесю, я мало що розумію тепер. Просто… відчуваю, і все. З тобою таке траплялося?
— Ні.
— Ти ж доросла дівчина, я дорослий чоловік. Усе просто.
— Не треба.
Він спинив машину. Попереду видніло світло перших хат. Леся сиділа тихенько, він теж. Музика вмовкла. Дощ так і не пішов. Осінь, певно, змогла видертися вище.
— Їдь зі мною? Я не зашкоджу… Правда.
— Ні.
Тиша. Чоловік стримує себе. Леся те відчуває. Бачить, як сіпається жилка на правій скроні. Вгору-вниз.
— Звідки ти така взялася?
— З Бувальців.
— Відьмацьке село.
— Ні. Українське.
— Можна я буду приїздити?
— Навіщо?
— До тебе.
— Не варто.
— А якщо до друга? Знаєш, я маю в житті тільки двох людей, які не бояться казати правду в очі. Брат і мама. Ти третя. Дозволь.
— Заборонити не можу.
— А дозволити?
— Теж.
— Де твій будинок?
— На тому краї.
Чоловік пошепки додав:
— Світу.
Осінь гойдалася на місяці. Місяць був молодий, просто хмари сховали гострі краї. А дощ таки пішов, тільки вже потім, майже перед ранком.
«Сьогодні я лежав нерухомо,
а сонце повзло у вікні вічним колом.
Я заплющив очі,
бо знав, що скоро проміння дістанеться ліжка.
Мені не хотілося сонця.
Але воно все одно встромило свої ножі мені в груди.
Хотіло?
Чи… спинитися не могло?..»
— Лесю…
Дівчина підвела очі. Віка носила Богданчика на руках, а він смішно морщив носа.
— Не спить, шибеник?
— Лесю… я не про те.
Дівчина похилила голову.
— Не мовчи. Треба казати, Лесю. Я он мовчала… Хто він?
Тиша.
— Олексій Вовк?
Леся зітхнула. Що ж, навіть у безлюдній пустелі є свідки.
— Він.
— Але… Я тут дещо довідалася. Подруго, він же столична цяця! Бізнес мільйонний має. Чи мільярдний. Порахуєш їхнє, еге ж. Дружина є вродлива, он у газетах сміються обоє. Як голубки, туркочуть. Кажуть, дочка серйозного крутелика. Воно тобі треба, Лесю?
— Ні.
— Тоді… навіщо?
— Він подарунки привіз дітям. А мене підвіз.
Віка вклала малого в дитяче ліжечко-гойдалку, узяла Лесю за руку й вивела в сад, щоб бабця Зоя не чула, бо старенька дрімала з підозріло розплющеним оком.
— Лесю… Хоч мені баків не забивай. Він щось зробив?
— Ні.
— Пропонував?
— Так.
— А ти?
— Я відмовила.
Віка наморщила чоло, зірвала травинку, зіперлася на стовбур яблуньки й щось думала, довго міркувала, а потім постановила:
— Тікати тобі треба!
Леся мало не вдавилася:
— Ти що? Куди?
— Не знаю, Лесю. Світ за очі. Зрозумій, такі не спиняються.
— Як сонце?
Віка здивовано звела брову.
— Ну, і треба йому отака пришелепувата, спитати б? Яке сонце? Лесю, він звик брати від життя все, що хоче. Для них люди — сировина. Подарунки привіз! Доброчинець!.. У ліжко затягти хотів, перепихнутися — і у свою столицю, до дружини законної гайда, а ти тут хоч умри! Чхати хотів! Знаємо ми таких, а цей ще гірший, бо владу має.
— Віко!..
— Що? У мене он крильця обсмалені. Тебе спалити не дам. Чуєш? Тікай! Що, як ми путівку тобі купимо кудись?.. До моря хочеш? Чи в Карпати? З каргою вашою домовимося, не бійся.
— Вікусю, ти Богданчикові краще банана купи. Яке море? Які Карпати? Не сміши! Хробаки в земельці повзати мусять. От і будемо повзати. Нікуди я не поїду. Нема за що, от!
Віка глибоко дихала, проте розуміла, що подруга має рацію. До того ж такий і з-під землі дістане, як схоче.
— Лесю…
— Що?
— А він… подобається тобі?
— Не знаю. У мене відчуття, ніби Олексія заштовхали в чужу шкарлупу, а він так до неї звик, що забув, який є насправді.
— Олексія?
Леся винувато опустила очі.
Те саме робила в понеділок, коли Йосипівна вичитувала, як першокласниці, на килимку. Опускала очі й на вулиці. Здавалося, хіба що лінивий не смакував раптових доброчинних намірів отого мажоритарника Вовка. І всі чомусь неодмінно дивилися на Лесю, ще й так прискіпливо, немов вона мала за собою якийсь смертельний гріх.
«Осінь скоро відлетить.
І кожне деревце у дворі дізнається про зиму.
Але до того воно віритиме,
що літо вічне».
— Лесю, твій кандидат став депутатом. Диви, який щасливий, мало не лусне!
— І чого ти до нього так прискіпалася? Не гірший за решту.
— Угу, онучко. Одним миром мазані, окаянні. Розплодилося їх, як жуків колорадських.
Осінь підслухала й пішла лягати в траву. Певно, шукала місця, з якого можна було злетіти в небо. Чи справді відлетить? Тільки куди? Невже там краще? Іноді Леся намагалась уявити інше життя, у столиці, серед бетонних лісів. Київ здавався казкою, написаною для інших. Велетенський кипучий мурашник, затоплений у вогнях і вічному русі… Невже в ньому колись жила й вона? Крихітна дівчинка, що ховалася від дракона, але, крім нього, завжди скрізь і всюди була мама. Де ж ти тепер? Відлетіла, як осінь? От тільки куди? Леся згадувала про маму не так часто, як у дитинстві, але все одно пам’ятала. Образ жінки з роками розмився, став віддалений. Це наче дивишся крізь товщу рухливої води. Ніби бачиш, а розгледіти не вдається.
Проте Леся мала підказку. Щоразу, коли вона бачила в школі одну дівчинку, мимоволі згадувала маму. Ліля навчалась в одинадцятому класі й була тихіша за найтихіше літо. Однокласники й навіть учителі часом не помічали її. Невидима квітка. Лесі подобалося спостерігати за дівчиною, але тільки-но учениця ловила на собі чийсь погляд, вона одразу ж завмирала й ховалась у вигадану мушлю. Лесі здавалося, що вона насправді бачить панцир, може торкнутися його рукою, бо й сама в такому жила колись. Сирітство. Ось як він зветься.
Ліля мала старшу на сім років сестру, яка встигла народити вже третю дитину. Хіба ж тут до пестощів і дівочих секретів? Бракувало часу спитати, як справи, не те що купити нову кофтинку чи джинси. Дівчина вдягалася до школи скромно. Завжди у щось сіре й непомітне… Може, тому їй хотілося розмалювати світ? Наповнити його кольорами і здмухнути з долоньки. Зазвичай одинадцятикласники забували про кабінет малювання, як ото про молочний зуб: мовляв, був колись. Але не Ліля. Тільки тут дівча могло бути собою.