— Що?
— Я ж бачу. Розповідай.
— Мені… запропонували роботу. Поплатну й ніби нічого складного.
— А таке буває?
— Певно… Словом, є чоловік…
Леся пирснула:
— Хороший початок.
— Ну тебе!.. Він інвалід. Три роки тому потрапив в аварію, тепер — на інвалідному візку.
— Бідолашний.
— Та ні… Справжній чоловік! Рук не згорнув. І сам, здається, чудово дає собі раду — тільки перші два роки стороння допомога потрібна була.
— То ким ти працювати в нього збираєшся?
— Заспокійливим для матусі. Жінка жвава, по закордонах літає, присвятити себе синові не може, але їдьма їсть, щоб мав коло себе медичного працівника, а заразом щоб хтось господарство порав. Їй так спокійніше.
— А хто він?
— Історик за фахом. Заробляє, пишучи статті для всяких видань… Дядько самостійний, але матусю поважає. Опирався довго, але згодився. Микитівна, старша медична сестра, секретну інформацію виказала й добре слівце за мене закинула. От тільки вирішувати треба негайно. Мамуся за тиждень вилітає за кордон на півроку.
— Віко… А Богданчик?
Молода мама притисла рожевощоке диво до грудей.
— Крім мене… Богданчик нікого не має. Лише він і я. А тут гроші добрі платять… Дуже добрі… У євро… Навіть для обласного центру то цілий статок. А ми ж не можемо вічно по чужих оселях тулятися, я маю подбати і про свій власний куточок… Нехай крихітний, але щоб свій…
Жінка замовкла, а Богданчик смішно висолопив язика.
— Лесю, що робити?
— Не знаю… Їхати. Спробувати варто. Відмовитися завжди встигнеш.
— А Богданчик із ким буде? Де?
— З нами. Три няньки хіба ради одному козакові не дадуть? А ти приїздитимеш… Або ми до тебе. У мене он сесія остання за місяць. Із собою Бодя візьму. Тіточка Віра зрадіє гостям, перебудемо в неї. Ти навідуватися зможеш… А там вихідні… хоч якісь.
— Але ж ти на роботі!.. І тітка Дуся!.. Може, із собою забрати? Няньку найму… Це дешевше буде…
В іншій кімнаті щось із тріском гепнулося. Дівчата занишкли, коли на порозі раптом з’явилася розпашіла бабця Зоя.
— Це що ти надумала, Віко? Щоб я Богданчика кому віддала? Еге! Та ми з ним і город порати будемо, і господарство!.. Він же золотце моє!.. Правда? Ходи сюди, мій маленький… Вигадала мамка таке… Забрати кудись хоче. Ось ми їй дамо прочухана, еге? Ну-ну-ну! Посварися пальчиком.
Малий щасливо плювався слиною й грізно трусив пальцем на всі боки. Про всяк випадок. Віка втирала сльози, а старенька мало не танцювала з хлоп’ям по хаті, аби лишили крихітку. Не сумнівайтеся, вона вже справиться… Ще й як! Схвильована мати охопила голову руками й годину сиділа нерухомо, навіть очей не підводила… Потім дістала папір, ручку, щось на щось помножила, підрахувала, заплакала й до сина кинулася, обійняла, виціловує:
— Кепська в тебе мама…
Малий цмокав долоньку й тулив до маминих губ.
— Ти мене не забудеш, Бодю? Тільки не забудь мене!..
Леся похапцем відвернулася, боячись, що хтось помітить сльози. Хіба це розлука? Розлука — коли розлучаються двоє, а тут мати живцем краяла шмат серця. Мусила.
За кілька тижнів пізня весна струсила чисті роси з високих трав і нагадала про другу розлуку. Ця була справжньою. Майже. Розлучилися двоє. От тільки разом ніби й не були. Леся так і не зрозуміла, чи була то її розлука. Просто один шанований депутат нагально відлетів за кордон на цілих два місяці, щоб збудувати ще одну філію сімейного бізнесу. З ними, з депутатами, таке траплялося. Щоб краще переконати народні маси, нашвидкуруч започатковували важливу державну справу, і народний обранець служив їй на користь, а заразом і про свою дбав… Чи навпаки…
І ніби все чудово, але треба ж такому статися… У п’ятизірковому готелі під палючим сонцем Греції бідолаха втратив спокій. Забув, що то таке. Ні засмагла дружина, подібна до стиглого манго чи ще до чогось смачнішого й екзотичнішого, ні закордонні колеги, ні місцеві краєвиди, ні екскурсії, ні навіть пантеон богів не змогли витерти з пам’яті крихітного світу на кілька десятків сільських хатинок. Олексієві здавалося, що саме там б’ється серце… чи пульс, а тіло існує окремо. Дихає, їсть, навіть кохається на розкішних простирадлах із зображенням Афродіти, проте не живе.
Лесі ж бракувало часу на рефлексії, навіть на малювання його не було. Дівчина тішила малого Богданчика, поралася в господарстві, ходила на роботу, а згодом поїхала на сесію. На останню. Як і обіцяла Віці, забрала із собою Бодя, хоч бабця Зоя грозилася на порозі лягти й не пустити до окаянного міста. Але тітка Дуся вмовила, щоб дитина побула коло матері. Малий на новому місці поводився напрочуд спокійно: грався, їв, спав, лепетав щось своєю дитячою мовою, намагався ступити перші кроки. Тітка Віра так зраділа несподіваному гостеві, що геть забула за свої чаї й перейшла на молочні каші та дієтичні дитячі супчики. Тішилася, з рук не спускала, випроводжала, мало в плечі не виштовхувала Лесю на навчання й екзамени, аби наодинці лишитися з малим. Увечері на годинку, а то й дві приїздила Віка, роззувалася і з порога летіла до сина, неначе могла не встигнути чи проґавити щось дуже важливе.
— Що він їв? А як спав? Зубик виліз? О, а синець звідки?
Малий сміявся й простягав до мами рученятка.
— Не забув. Ріднесенький мій, скучив за мамою?
Бодь пищав і плескав у долоньки, а Віка нишком ховала очі, щоб ніхто не бачив сліз, надто коли йшла від сина. Цілувала вже сонного, малювала в повітрі над дитиною хреста, зупинялася на порозі й кілька хвилин дивилася, вбираючи поглядом свою кровинку.
— Ти ж завтра приїдеш! Дивись, як пізно!..
— Нічого. Ще трошечки.
— А Руслан Віталійович не проти, що ти щодня тікаєш?
— Нічого не каже, але я не признаюся, куди йду. Ще дізнається, що з дитиною… Звільнить.
— Ох, Віко, Віко, мій ти секретний агенте!
В університеті не весна, а молоде літо наворожило чергову розлуку. Леся ходила коридорами, сиділа в аудиторіях і вже сумувала за цим усім. Проте Олександр Вадимович вимагав нових малюнків. Дівчина відмовчувалася чи віджартовувалася, нічого не розповідаючи про Богданчика. Декан супив брови й сварив пальцем, як малу дитину, але вже сумував… сумував за талановитою студенткою.
— Не зникай, чула! А то відгуляєте випускний, і тільки вас і бачили.
— Приїздитиму. Щоправда, не знаю, як часто.
— Отож… Засмокчуть Бувальці, поглинуть, і незчуєшся коли. Бабусі ж краще, лишайся тут… Я тобі допоможу з аспірантурою, вчитимеш студентів, знайду й години.
— Не можу, на мене мої учні чекають.
Чоловік зітхнув, як перегріта грубка, і прицмокнув:
— І що ти за людина така, Лесю?
— Звичайна я…
— Ні. Ой, я ж про подарунок до випускного забув! Купили твою зиму. За три тисячі американських.
— За скільки?!
— Угу! Вітаю! Є стартовий капітал!
— Господи!.. То це я… я ремонт зможу зробити!.. А то стеля сиплеться, дах тече, тин хилиться.
— Ну-ну-ну!.. Тпру! Собі лиши хоч щось. Дивовижна ти дівчина! І навіть не сперечайся.
Місто відпустило неохоче. Після бучного гуляння на випускному Леся ще кілька днів побула, щоб потримати Богданчика коло мами, а заразом накупила купу будівельних матеріалів. Тож до Бувальців від’їздили вантажним таксі, що викликало справжній шквал емоцій у малого.
Удома бабця Зоя зойкала кілька тижнів без упину, спостерігаючи, як Леся воює зі старістю… Адже будинки також старіють і час від часу потребують профілактичного курсу лікування. Леся обдирала, відшкрябувала, чистила. Найняла кількох будівельників, щоб ті полагодили дах, поставили новий тин і вхідні та міжкімнатні двері. Ще замовила нові ліжка, гарний диван, прозорі фіранки. Пофарбувала підвіконня, підлогу, стільці, лави — словом, усе, що могла пофарбувати. Поклеїла шпалери, а насамкінець, позираючи краєм ока на бабцю, розвісила свої роботи.
Бабуня не сперечалася, споглядала зміни мовчки, лише втирала краєм хустки очі. Будинок переродився. Був ніби її і не її. Наче не в ньому колись народила сина, прожила з чоловіком даровані долею роки, поховала обох, а тепер кімнатами починало тупцяти босоноге чуже маля, яке гріло старече серце, мов останній промінчик перед пітьмою. Господи, дай діждати рідного!.. Дай! А воно все ніяк. Лесині однокласниці он уже заміж повиходили, з дитячими візочками по Степовому ходять, про чоловіків піклуються, а вона чужих дітей навчає, чуже доглядає, ще й малює… Очей не відведеш! Художниця. Старенька з ніжністю дивилася на онуку.