— Сиди тихо!.. Дівка може й вище видряпатися.
— Як?
— А отак! Заміж вийде.
— За… мі… ж? За Вовка? Так хто вона, а хто він?
— Жінка, а він чоловік. Отож цить!
І ніби всі мовчали, проте Лесі здавалося, що й стовпи в спину шепочуть: «Хапай, бери, лови…» Дівчина подумки затикала вуха. Замикалася від світу, але навіть пензлі чомусь не рятували. Натомість… десь глибоко оживало відчуття, що це її хапають, беруть і ловлять. Як річ. Блискавично.
Ось і тепер засмаглий красень цілує пучки її пальців, всміхається, як Аполлон (певно, Греція вплинула) і шепоче:
— Лесюню, збирайся. Ми до мами їдемо.
— Куди?
— У гості. Тільки до неї завтра, а спершу… я покажу тобі дім.
Леся кліпає розгублено:
— Чий?
— Ходімо…
— А Богданчик? Ромашка? Бабця?
Чоловік підхоплює дівчину на руки й кружляє кімнатою, захмелілий від абсолютного щастя.
— І хто там ще в списку твоїх обов’язків? Учні, еге?
Леся просить:
— Опусти. У голові паморочиться. Я висоти боюся.
Він опускає, пригортає до себе й зазирає в очі, немов злидар, що шукає шматка хліба.
— Будь ласка. Кілька днів.
— А що… — Леся боїться проказати запитання до кінця, але воно все одно висить у повітрі.
Олексій рвучко смикає за його кінчик.
— Люди подумають? Що ти моя! Ну, хочеш, я зараз викличу помічників для всіх твоїх підопічних… Навіть для Ромашки доярку знайду. Лесю…
До кімнати зайшла бабуся. Вона стояла і якийсь час дивилася на двох, немов прагнула розгорнути книжку й прочитати наосліп, про що вона. Але книжку, на жаль, написали іноземною мовою. Хоч скільки вдивляйся в сторінки, скрізь самі ієрогліфи. От і добери — доля чи ні. Сива-сива бабуня зітхнула й лагідно прошепотіла до онуки:
— Їдь, донечко, їдь… Тобі… теє… відпочити треба.
— Бабусю…
Старенька махнула рукою:
— Не сперечайся. — І вже сама до себе мовила: — А там, диви, воно видніше буде…
Що було потім? Вибух. Інакше й не назвеш. Яскравий, сповнений сотнями кольорів та відтінків. А ще подорож скидалася на велетенський і дуже коштовний калейдоскоп, що його крутив на всі боки чоловік, якого Леся до ладу й пізнати не встигла. Олексій захоплено виявляв перед нею свій світ. Картинки змінювали одна одну, лишаючи захват і шок. Леся ловила себе на думці, що в неї повсякчас роззявлений рот, хоч скотчем його заклей.
Невже таке буває? Виходить, буває. Не в глянсових журналах, не в телевізійних сюжетах, навіть не серед музейних експонатів. Оця довершеність існує сама по собі. І в ній живуть люди. Справді, звичайні люди. Вони бачать красу щодня, користуються з неї, звикають, уважають себе за її вияв… Хоч ні. Неправильно. Навпаки. Розкіш уважають за вияв себе. Ми такі. Значить, і жити маємо так, як личить.
— Тобі подобається?
Леся дивилася на триповерховий будинок і намагалася збагнути, у якому стилі його збудовано, але відповіді не знаходила. Розкіш била в очі. Може, треба їх заплющити? А заразом нишком і себе вщипнути? Щоб переконатися, що це все відбувається з нею. Адже… ще кілька годин тому сільським подвір’ям ходив червоний півень, Мурко грівся на сонці, поглядаючи, чи не смикне за хвоста Богданчик — і ось вона стоїть у самісінькому центрі вітальні завбільшки, мабуть, зі школу в Степовому, а над головою яскраво сяє сонце.
— Скляний дах?
— Ми лічитимемо тут зірки.
— Господи! А це можливо?
— Дурненька, — він сміється задоволено. — Я покажу тобі весь світ! Хочеш?
Леся дихає часто-часто, відчуваючи, що ось-ось — і вона зомліє посеред оази, що скидається більше на міраж.
— І ти… ти тут живеш?
— Не тільки тут.
Дівчина смішно ловить повітря ротом, а він відверто заходиться сміхом, немов хлопчик, що показує улюблені іграшки.
— Я маю кілька будинків… і не лише в Україні. Дурненька, та в нас ціла армія нерухомості. Ми ж будуємо «Рай»!
— Що?
— Це мережа готелів. Звісно, більшість їх в Україні, але бізнес росте — кілька є й за кордоном.
Лесі паморочиться в голові, ноги стають ніби ватяні, і хочеться чомусь вийти, щоб відхекатися на запиленій лаві в міському скверику, повернувши звичну вісь світобудови. Як? Чому? Невже?
— Тобі погано?
— Ні… Хіба трошки. А ти справжній?
Чоловік обіймає й притискає до себе, дихає коло вуха й шепоче:
— Авжеж. Просто… раніше ти жила в сутінках.
Леся ковтає щось гірке. Робиться гидко. Не від того, що справді живе в сутінках, а тому, що сутінки — ціла країна.
— Невже?
— Авжеж, крихітко. Я покажу тобі справжнє життя.
Леся здригається й шепоче самими вустами, щоб тільки шкіра на його грудях могла розчути:
— А що, як усе… навпаки?
Коли пізно вночі дівчина засинала, то останнє, що бачила, була зірка, велика-велика. Здавалося, ще мить — і зірка зірветься з вишини, упаде й розіб’є скляний ковпак, за яким небожителі ховають від себе живе небо.
— Ти вже спиш, Лесю?.. А як же?..
Господар розчаровано поставив на стіл із якогось чудернацького дерева два келихи, наповнені чимось надзвичайно дорогим. Тихо вилаявся. А тоді все ж таки вкрив дівча ковдрою й довго-довго сидів при свічках, щоб просто дивитися…
Леся погано розуміла, що відбувається. Тільки й могла широко розплющеними очима дивитися довкола, як маленька кумедна пташка, яку зненацька спіймали й посадили в клітку… Ні, не в золоту. Золото, виявляється, матеріал не найдорожчий. Дівчина навіть дивуватися стомилася. Ще й швидко так. Запас дивування вичерпався, емоція перегоріла. Нема її. Хіба що шок, але навіть до нього гостя звикла.
— Оце італійські меблі. А це я придбав у Венеції. А це…
Дівча кивало, торкалося розкішних поверхонь і боялося, ніби вони можуть ударити струмом.
— Лесю, ти чого?
— Нічого. А скільки це все коштує?
Олексій цілував її вушко й ховав обличчя у волоссі.
— Нащо такій вродливій голівці втомлювати себе цифрами?
— Не знаю…
— Звикнеш. Це все твоє, бо ти моя.
— А хто це вирішив?
— Я. Ой, треба рушати! Ми спізнимося. А мама, уявляєш, колишній педагог, не любить, коли спізнюються.
— Мама?
Чоловік обійняв.
— Авжеж! Я обіцяв познайомити її з тобою.
Леся їхала, не розуміючи, нащо це робить. Здавалося, що колишній, звичний, світ руйнується на очах, а нового вона не може осягнути. Господи, та невже це все відбувається з нею насправді?! І так серйозно?! Натомість Олексій усю дорогу гомонів, гомонів, гомонів… Про сім’ю, про маму, про старшого брата, про дитинство, про море, пірси й риб з очима, у яких віддзеркалювався шторм, про тотальне безгрошів’я й перші заробітки в дев’яностих, про бізнес, спершу дрібний, а потім солідніший, про потрібних людей, про бізнесові плани й сфери впливу… Леся слухала одним вухом, споглядала дерева крізь вікно й чомусь, немов у своєму сні, хотіла кричати «Спинись!», але мовчала, неначе відірваний листок, що його несе течія, крутить ним на всі боки, ще не топить, але вже не випускає.
— Ось ми й приїхали!
— Тут живе твоя мама?
Олексій наморщив чоло й винувато розвів руками.
— Ну, така вона в мене відстала. На більше не погодилася, хоч як умовляв. Я й сварився, але Вовчик, брат, чомусь заступився. Сказав, що має бути все, як вона хоче.
Леся стояла перед цілком звичайним подвір’ям із м’яким килимом трави під ногами й велетенськими квітниками по обидва боки. Квітів тут було стільки, що від пахощів паморочилося в голові. А серед різнобарв’я лежав немов із новорічної ялинки зірваний будиночок-іграшка. Невеличкий і весь скляний. Замість стін будинок мав вікна. Великі й маленькі, круглі, овальні, квадратні й прямокутні — словом, усякі. Певно, той, хто в ньому жив, почувався, немов на долоні, відкритий усім вітрам.
— У тебе руки холодні. Змерзла?
— Ні.
— Ходімо.
Дівчина ступила крок уперед. Власне, вона не розуміла, чого так хвилюється. І чого погодилася на це знайомство, на ці стосунки. Та й чи давала згоду? Але запитання розвіялися, щойно їм назустріч вийшла жінка, закутана в плетену хустку. Леся хіба тільки встигла здивуватися, нащо вона — та хустка. Адже господиня мала очі, у яких відбивалося сонце. Теплі-теплі.