Будинок. Він полонив з першого погляду, з першої миті, з першого віддиху… Лесі навіть здалося, що вона потай любила його ще перед тим, як він з’явився в цьому дивовижному краї, де й до неба ближче. Збудований із добротних брусів, дім ховав у собі запахи лісу, а вночі шумів примарними кронами. Тут усе було просто й досконало. Лінії, лінії, лінії… Стіни. І дах, що кінчається небом. Кришталево чистим, аж у вухах дзвенить. Леся блукала кімнатами, роззиралася довкола, дихала, торкалася руками, а потім, сама того не відаючи, забрела аж на горище, яке правило за третій поверх, і лишилася там назовсім. У триповерховій казці принцеса обрала саме дах. Усміхнулася. Не зважаючи на мороз, прочинила двері на балкон і вийшла до нічних гір. Стояла довго, відчуваючи себе малесенькою цяточкою, чиє дихання губиться в цій величі, немов піщинка.
— Ви дихаєте?
Гірські хребти ліниво ворушилися в темряві. Вітер ходив кронами смерек. А десь поруч — здається, сягнеш рукою й торкнешся — висів сніг у кошлатій хмарі.
— Казка!
Казку малювала й кілька наступних днів. Натхненно. Пристрасно. Гаряче. Вона вихлюпувалася з душі, заливаючи будівлю від стелі до підлоги. Фарби не встигали висихати, як поруч з’являлися обриси нового сюжету. Добре, що ні в чому не було нестачі. Чоловіки, що наглядали за будинком, вчасно підвозили все, що треба, ба більше, виконували всенькі забаганки художниці, аби та наприкінці дня дозволила бодай одним оком глянути, що ж воно намальоване на стінах.
— Йой-йой!
— Файно!
Кортіло й жінкам. Молодесенькі реготушки Катря й Надійка аж роти роззявляли й у цілковитому захваті шепотіли уривки молитов, що, за їхніми оцінками, важило вкрай багато. Лесю тішило, як горяни хитають головами й щоразу сплескують у долоні.
— Це я, пані, у дитинство потрапив. У казку казкову! А ви нашу намалюйте! Оці квіти, світляки, моря й ліси!.. Книжкові герої — то файно, цікаво, але моя бабця таке розповісти може про щезників, мольфарів, нявок! Йой-йой!
І Леся ходила слухати, сиділа в крихітній кімнатці, від підлоги до стелі закосиченій різнотрав’ям, дивилася в очі господині, ловила чудні, часом незрозумілі слова й знала, що розуміти всього навіть не треба. Це треба відчувати. Вірування вражали. Ніби гори замкнули в собі людей, лишивши поруч них справжнісіньку магію. І кожен крок, кожна думка, кожне слово, кожен рух мають подвійну суть.
— Дочко, сніг кохання намете! Йой-йой! Кохання!
— Що?
— Нічо. Записуй далі.
Леся присвятила кілька кімнат карпатським віруванням, заселивши дивними героями, що їх малювала під орудою всієї теплої компанії.
— Ой, аж лячно!.. Душечка тремтить.
— Цікаво.
— Дітки вподобають.
— Еге.
Дівчина іноді намагалась уявити тих, для кого, власне, оживляла казку. Їхні оченята, гамір, гру й сльози, бо в кожному-кожнісінькому почасти бачила себе — оту маленьку дівчинку, яка понад усе мріяла малювати. І ось. Малює. Уся в малюванні. Розчиняється в ньому відчуває в такі миті, що це вона і є — гармонія.
— Це ж треба, за чотири тижні стільки створити!
— Господар приїде дивитися скоренько.
— Еге.
— Завтра?
— Може, і цієї ночі.
— Сніговій гори ворожать.
— То гори, а синоптики запевняли, що не буде.
Сніг пішов. Вона помітила його найперша, відчувши рух у кошлатих хмарах. Підійшла до балконних дверей і довго стояла, спостерігаючи, як народжується чистота. Білі лапаті шматки кружляли в синій тиші красиво, ніжно, ніби справді ворожили. Коли до будинку під’їхав дорогий автомобіль, дядечко Василь хутенько прочинив дверцята гаража, щоб швидше можна було сховати техніку від стихії. Гостя заводив у дім уже білий-білісінький із голови до ніг. Леся чула, як чоловіки тупцяли десь унизу й струшували талу воду з одягу.
— Оце, Михайловичу, може бути днів на три.
— Та невже?
— Еге. Не виїдете.
— Що ж… — і тиша, ніби хто урвав на півслові.
— Еге. Це ми звикли вже, а я спершу аж хрестився, як заходив.
— Неймовірно!
— Постаралася дівка… Ой! Пані художниця.
— А де вона?
— Оселилася на горищі. Певно, там. Світилося, значить, ще не спить. Михайлівно! Тут до вас приїхали.
Леся спускалася з дивним тремтінням у колінцях і пальцях рук. Не розуміла, з чого б це. Ніби ж усе, як мало бути, чого хвилюватися?
— Ось і вона. Майстриня пензля й фарб. Будь ласка!
Леся хитнулася, ноги стали неначе ватяні, а чоловічі руки підхопили швидше, ніж вона встигла ухилитися.
— Обережно, — і довгий-довгий сірий погляд. — Лесю… Здається.
Вона чує, як тривожно б’ється серце під долонею, і злякано відводить її вбік. Чоловік-вовк питає перше, що мав би спитати, але чомусь пошепки:
— Минулося?
Дівчина кивнула, хоч уже майже нічого не розуміла. Власного тіла точно. Воно жило нарізно й тепер горіло, як велетенська дика квітка. Порятував лише сніг. Леся зосереджено, немов то був єдиний клаптик суходолу на цій планеті, дивилась у вікно на змахи крил небачених істот.
— Усе гаразд.
— То ви… ти і є художниця?
Ще один її німий кивок. І він мовчить. Тільки дивиться. Аж дядько Василь збентежився й почав торохтіти про малюнки, сиріток і погоду, змішавши все докупи. Головне, щоб незручну тишу розвіяти.
— Воно-то так… Негода, зате гарно! І буде чим земельці вкритися, а навесні напитися… потічкам. І ви, Михайловичу, коли що, перепочинете день-другий. Леся Михайлівна також. Заслужила. Он як старалася! Тепер милуватися будете. Ти, Лесю, покажи свої творіння. Чи, мо’, вранці?
Тиша сніжна, і перехресні погляди як два крила одного птаха. Чоловік почухав потилицю й позадкував до дверей.
— Та що це я порядкую тут! Ви й самі все владнаєте, еге? Марічка зачекалася, ще й у потилицю дасть. Просила в повітці грубку розтопити, а я тут забарився.
Рипнули дубові двері, зачинилися, описавши півколо, і замкнули двох сам на сам у казці. Як так сталося? Чому? Невже треба було приїхати аж у гори, щоб зустрітися знову… Уже наодинці. Думки й відчуття яскравими зграйками тріпотіли над чоловіком і жінкою, а вони дивились одне на одного, не вірячи очам. Так дивно.
— Я… маю показати, що намалювала.
— Я вже знаю що.
— Як?
Володимир усміхнувся:
— Тільки не смійся. Я побував тут уперше кілька років тому й відтоді мріяв побудувати в цій місцині щось для дітей, але щоб воно було особливим… Дуже. Діти мають бачити красу.
Леся кивнула.
— Коли побачив твої картини… Тоді ще не знав, що твої. Здалося, що я вже це бачив, і мозаїка склалася докупи. Будинок звели швидко, а оздоблення… Питання про художника навіть не виникало. Бо я вже мав його… Хоч ні, її… картини.
— Картини?.. Мої? Це оті вересневі?
— Авжеж. Дві. І одна зима, але ту пізніше придбав. Я тоді цілком випадково до галереї потрапив, а вийшов уже з ними в руках. Не міг не забрати… своє.
— Олексій знає, що я оздоблювала санаторій?
— Ні.
Він дивиться так пильно, ніби знімає шкуру. Леся відчуває віддих. Уривчастий. Гарячий. Вовчий.
— Лесю, мабуть, це доля.
Отак просто. Чотири літери — і жодного шансу вибратися з прірви. Падай, злітай угору — усе присуджено ще задовго перед тим, як людина народиться.
— То ходімо глянемо?..
Він усміхається, бере за руку. Легенький дотик. Нічого ж особливого, тоді чому земля кружляє довкола? А разом із нею сніг, гори, небо… Чому? Леся вже не розуміє, просто відчуває руку в руці. Вони тремтять. Обоє. Чи то лише здається?
Уранці будинок струшував сніг із даху, але пластівці описували нові й нові кола. Двоє дивилися на білину й мружили очі. Щоправда, кожен зі свого вікна.
Леся не знала, куди себе подіти. На даху, навіть якщо це дах казки, виявляється, мулько в ноги. От якби можна було випурхнути пташкою, злетіти вгору, під важку снігову завісу, і застигнути в ній крижинкою. Тоді було б легше. Бути крижинкою легше, ніж вогнем. Вогонь з’їдає її зсередини, шматочок по шматочку ковтає спокій, сни, мрії, беручи над нею владу. Не можна! Не можна! Не можна! Леся повторює заклинання, але чари не діють. Господи, як страшно спускатися донизу! Страшно бачити його очі перед собою, відчувати віддих! Страшно! Тоді чому так нестерпно хочеться впасти… до нього.