Чоловік спустився першим іще вдосвіта. Так і мав учинити господар. Оглянув замети, остаточно переконався, що виїхати… чи то пак утекти звідси не вдасться, тому повернувся похмурий і мовчазний. Заварив міцну каву на величенькій кухні й довго роздивлявся на сніг у цілковитій тиші. Про що думав? Про брата. Брат далеко. Про Лесю. Вона тут. Удерлася в його життя спершу з дощем, а тепер із хуртовиною. Дивачка. Юна. Здається, він старший за неї на ціле життя. Довге. І в тому житті всяке було. Але… чому, коли дивиться на її малюнки, знову почувається хлопчиком? Справді, малим хлопчиськом, яке зненацька потрапило в казку й не може відвести очей.
Відійшов од вікна, надпив кави. Зрозумів, що охолола, машинально заварив нову й не розчув, як до кімнати мало не навшпиньках зайшла чарівна казкарка.
— Доброго ранку! — Леся злякалася свого голосу, бо в повній тиші навіть шепіт здавався криком.
Чи вона кричить пошепки? Він озирнувся:
— Доброго! — і підніс гаряче горнятко до рук. — Ми в пастці.
Леся кліпала часто-часто, бо не розуміла, що означає та фраза.
— Сніг?
— Авжеж.
— Доведеться тобі терпіти мою присутність.
— А тобі мою.
Ковтнула кілька разів і відчула, як гаряча рідина обпекла піднебіння, проте зраділа цій обставині, як дурненька. Фізичний біль змушує забутися.
Але він помітив й інстинктивно потягся пальцями до чашки, щоб пересвідчитися, чи не занадто гаряча, проте Леся відсахнулася. Кава пролилася, обдаючи шкіру вогнем.
— Боляче?
Його пальці торкались опіку. Легесенько. Ледь чутно.
— Вибач. Я не хотів…
Леся не втрималася й підвела очі, а йому ввижалася трава на схилах, яку колише літній вітер.
— Минеться.
— У тебе… гарні очі. Ти… гарна.
Леся бовкнула:
— Брат має добрий смак.
Сіпнувся, мов від удару:
— Що ж, Льоша вміє знаходити найкраще.
Тривога. Тиша б’є у дзвони. Треба щось відповісти, а слів нема. Ситуацію рятує дядько Василь, увалившись до кімнати білою горою.
— Ви тут? Доброго ранку! Я, теє, насилу пробився. Михайловичу, гараж засипало, дороги замело.
— Я вже зрозумів.
— Дрова он заніс. Розтопите грубку. Ой, як його, камін! Погрієтеся біля вогню. А ось Марічка передала… Покуштуйте, бо образиться.
Леся вхопила кошик і почала викладати страви в горнятках, горщиках, рушничках, щоб дати хоч якесь діло рукам, які палали ще опіком… Подвійним. Чоловіки пішли по дрова. Потім усі снідали. Дядька Василя не відпустили, бо обоє боялися лишатися наодинці. Він кахикав і зиркав то на одного, то на другу, затим махнув рукою й почав розмову про важливе. І так захопив, що напруга луснула, як булька.
Говорили про перший дитячий заїзд, про те, як організувати побут для дітлашні, куди варто повести й що слід показати. Домовлялися про колектив, хто з місцевих міг би тут працювати на час заїздів. Леся вже уявляла, як кімнати дзвенять рухом, а малеча розглядає казкових персонажів на стінах. Володя запрошував її будь-що навідатися влітку. Можна ж, наприклад, організувати творчу школу й вчитися малювати гори.
Леся казала:
— Вони тут неймовірні!
А він:
— Гори — скрізь гори. А ці… наші!
Дядько Василь почухав потилицю й хутенько почав збиратися, відчувши, що місію карпатського купідона з вусами вже виконано. Але чомусь підозріло марудився коло дверей, усе зиркав на дівчину, ніби наважувався на щось, а потім вклав до рук клаптик паперу, прошепотівши:
— А це від моєї тітки тобі, Михайлівно. Веліла з рук у руки.
Леся подякувала, провела за поріг і нишком розгорнула написане: «Від долі біжать по колу». Мудро. Напевно. А ще незрозуміло.
Решта дня була такою ж самою… Бентежною. Сніжною. Довгою. Вони обоє вдавали, ніби нічого не сталося. Так. Сніжна пастка. Минеться. Сніг скінчиться, дороги розчистять, і кожен вирушить у своє життя.
Але сніг ішов. Невпинно. Леся спостерігала за хурделицею, ходила будинком, ніби щось домальовувала чи підправляла. Але якби їй по-справжньому дали пензлі в руки, то на стінах з’явилася б, певно, ціла зграя вовків з однаковісінькими очима. Дивина!
Вечір сунув крізь замети. Десь високо, може, на вершинах гір, щось вило вовком. Леся затуляла вуха, але все одно чула виття й тремтіла. Господи! Що більше вона силкувалась уникати його, то швидше верталася до його очей. Біжи не біжи — усе одно вернешся. Певно, ото воно і є. Ох уже ці гори!
Спустилася й наткнулася на рівну спину. Він сидів біля каміна просто на підлозі і щось думав. Коли помітив Лесю, його обличчя спалахнуло.
— Я вогонь розпалив. Погрійся. Як рука?
— Нічого. Уже не болить.
Леся сіла поруч. Їй чомусь кортіло будь-що всістися на підлогу. М’яка овеча шкура одразу ж увібрала страх і легке тремтіння. Багаття обдавало шкіру теплом.
— Про тебе часто згадує мама.
Леся здивувалася:
— Правда?
— Правда. І щоразу розповідає чомусь саме мені.
— Ми з нею чимось схожі.
— А я схожий на неї.
— Ото вже близнят назбиралося!
Він засміявся. Леся відповіла усмішкою. І розмова потекла, як весняна вода. То тихо жебоніла, то несла кудись, то занурювала, то здіймала на раптовій хвилі. Обом здавалося, що навпроти не хтось інший, ледь відомий — ні, навпроти гріється душа, у яку заглядаєш, мов у свою, а то й глибше. І зупинитися годі. Чи ж літ можна зупинити? Хіба тільки впасти.
Ніч минула, закутана в сніг аж по маківку, десь у хмарах сходило сонце.
— Дивно.
— Що?
— Ранок сніжний.
— Ти гадаєш, що запаси мали вичерпатися?
— Не знаю. Я не була на небі.
— Я теж. Хіба що вилазив до нього якомога ближче. Але то все одно не зовсім небо. Правда?
— Маю друга, який там буває.
Він пильно дивиться, а сірі очі теплішають і от-от вибухнуть сонячними зайчиками. Леся смішно стискає кулачки.
— Правда! То вітер.
— Знайшла винного. Вітер снігу назгрібав з усіх усюд і вирішив над нами… над тобою скинути?
— Це він зливу тоді приніс до озера.
— Бешкетник. Ти теж така?
— Яка?
— Вітряна. Твої картини прозорі й ворушаться. Чому?
— Бо ховаються.
— Від кого?
— Від світу.
— Не сховаються. Усе одно ж знайшов.
— Хто?
— Я.
Вогонь викинув вогняні цяточки, а ті лягли до ніг вуглинками.
— Скоро догорить…
«У мені сходить сонце.
Я ще не знаю, як це,
але готовий чекати
будь-скільки.
Бо коли це станеться,
кожна мить
із сонцем у грудях
буде
Вічністю».
Сонце вони зустріли вдвох, випили ранкової кави й пішли на дах, щоб дивитися, як воно плаває в хмарах. Леся задрімала, схиливши голову на його плече, а він сидів нерухомо й слухав її дихання. Просто. Як отут, коло неба, просто й легко. Серед людей інакше. Певно, жодна жива істота не ускладнює свого життя так, як людина. Він вимкнув телефон, ще ввечері надіславши коротеньку есемеску рідним, щоб не хвилювалися. А для решти просто зник. Колеги, знайомці, знайомці знайомців, підлеглі, замовники, поважні й не дуже чиновники — усі лишилися там, на схилах, а тут були він і вона. Дівчинка-художниця і її дихання в його долонях. Те дихання він боїться згубити більше, як своє власне. Це доля? Пристрасть? Кляті гормони? Що це? І що з цим робити? Чи можна бути без цього?
Леся всміхнулася крізь сон, і сонце одразу загойдалося на гойдалці. Чому за оцю усмішку він ладен віддати душу? Розплющила очі й крізь пелену сновидінь прошепотіла:
— Снилося море.
Усміхнувся у відповідь:
— Снігове? Бо може бути буря.
— Звідки знаєш?
— Гори супляться.
— Де?
— Он, бачиш, кудлаті брови напустили!