— Справді! Хмари такі чорні.
— Тобі не страшно?
— Ні… — і додала: — З тобою.
Буря дійшла за годину й перекинула світ догори ногами. Бушувало так, що на схилах вивертало смереки й вони падали, мовби зламані сірники. У будинку світло зникло майже одразу, Леся з Володимиром бігали поверхами й перевіряли, чи щільно зачинені вікна. Запалили свічки. Звісно, безпечніше було б зійти вниз і сидіти коло каміна, проте вони чогось лишилися на даху. Знайшли кілька ковдр, застелили ними підлогу, сховалися й лежали з переплетеними долонями, дослухаючись, як неймовірна сила ходить угорі, гупає в стіни, лютує й реве.
— А що, як зірве дах?
Він міцно тримає її долоню.
— Значить, ми злетимо.
— У небо?
— Вище.
— Вище хіба рай.
Чоловік торкається вустами долоні, дивиться в очі. Може, це світло від свічки палає в них? Голос хрипкий, вона ледь упізнає його:
— Рай коло мене.
— Рай?
— Мій рай — це ти.
І буря враз зникає.
Губиться.
Для неї і для нього.
Бо їм байдуже до вітру й лементу гір.
Нехай стогнуть, перевертаються й знову зводяться!
Нехай вичерпуються океани!
Нехай небо прослизає крізь пальці!
Нехай зникає все!
Крім них.
Двох.
— Це і є любов?
— Любов.
— Як тісно серцю в грудях!
— Серцю… тісно в башті.
— У башті? Ти сховала серце в башту?
— А ти сховав своє.
— Навіщо?
— З оголеними серцями люди просто гинуть.
Вони були готові згинути в ту нескінченну ніч, але лишилися… і дожили до ранку, уже не вдвох, а як одне ціле.
Якщо красти щастя, воно гірчить, але від того стає ще солодшим. Парадокс. Але таким було Лесине кохання. Гірко-солодке воно було і в нього. Десятки «але» та інших заборон, проте жодна їх не спинила.
— Ми такі грішні.
— Ми щасливі.
Три дні серед гір. Три ночі. Безмір снігу, у якому не знайдеш жодної живої душі.
— Так тихо.
— Ми самі.
— А я гадав, що світ має кричати.
— Кричати?
— Так. Земля кричить, якщо прислýхатися.
— Чому?
— Бо живе.
Його рука лежить на ній, під шкірою пульсує жилка. Леся добре її відчуває, ліпше, ніж своє серцебиття. Торкається його шрамів, перераховує, на кожен накладає цілунок.
— Звідки вони в тебе?
— Так трапилося. Тоді мені було геть кепсько. Але привиділося дівчатко із зеленими очима… як твої.
— А я бачила вовка.
— Мабуть, то я був вовком.
Леся поклала голову на груди, щоб грітися його диханням.
— Ні. То була твоя душа.
Ніжність. Безмежна. Сповнена отого сонця, що зійшло всередині й колишеться, неначе хвилі.
— Мені не хочеться, щоб нас знайшли.
— Маленька, втечімо звідси!
— Куди?
— Тобі ж наснилося море?
— Але зима.
— Квіточко моя, для нас із тобою знайдеться й літо. Є закордонний паспорт?
— Ні.
— Ш-ш-ш… То дрібниці. Спи.
Зателефонував, куди треба, а вже за півгодини телефон зробився гарячий. Світ його шукав, як велетенська риба-ненажера, що прагнула проковтнути в пащу. Де ти? Де ти? Де ти? На жоден із дзвінків не відповів, потримав довше, коли екран висвічував «Брат», а потім просто вимкнув. Знову. Наче відтяв. І пішов збирати речі, бо тільки-но розгребуть сніги, вони сховаються там, де вічне літо. І хай воно все западеться! Так, він лише відволікає кару, але вперше за життя йому до того просто байдуже.
«Мені хочеться побачити океан.
Не розумію, чому саме тепер.
Він приходить у сни
і лежить у ногах
нестерпно ніжно.
І знаєш?
Я пливу…»
Леся сховала усмішку, як квітку до кишені. Зателефонувала бабці, тіточці Дусі, Віці. Подруга довго випитувала, що не так із голосом. Відповіла, як є:
— Я щаслива!
Збентежені рідні не приневолювали розповідати все негайно. Може, відчували. Чи хотіли бачити очі, коли розповідатиме.
— Ти приїдеш?
— Приїду. Але за два тижні…
— Що ж, відпочивай, дитинко!
— Бабцю, я тебе люблю!
— Хай Господь береже!.. — і чомусь додала: — Вас.
Літак срібно торкався хмар, а Леся мружилася й боялася дивитись униз. Володя сміявся, цілував її скроні й тримав в обіймах так міцно, що, якби довелося падати, він усе одно не випустив би її з рук.
— Мені страшно.
— Під нами вода.
— Її багато?
— Око не вмістить.
Леся обережно розплющила очі, щоб у німому захопленні глянути вниз. Невже це все з нею? Невже вона летить? Куди?
— Я намалюю пташку, а під крилами в неї — океан.
— Намалюєш рай для двох.
Далі був сон. Гарний до нестями, наповнений сотнями кольорів, відтінків, форм і запахів іншої країни. Приземлення з трепетом в усьому тілі. Долетіли. Широко розплющені очі. Леся сама із себе сміялася, бо скидалася, певно, на зачудовану дитину. Юрби людей. Люди, люди, люди… І всі белькочуть, лопотять, джеркочуть… Страшно загубитися в калейдоскопі нових відчуттів і водночас хочеться, щоб поруч був лише він. Володимир напрочуд швидко й легко орієнтується в цьому кольоровому потоці, їй лишалося тільки йти крок у крок.
— Я заховаю тебе на краю світу.
— Край? А де це?
— Індійський океан. Сейшели. Ла-Діг.
— Ла-Діг?
— Це острівець із рожевими пісками.
— Рожевими?
— Там ще мають бути великі кам’яні кругляки. Вони теж забарвлюються рожево.
— А хто їх забарвлює?
Він цілує її пальці.
— Хочеш, розмалюєш ти. Але раніше їх вирожевлювало сонце.
— Острів?
— Острів.
— Океан?
— Океан.
Спершу був пором. І безмір води. Скрізь. Звідусіль. Вода була незвична, дивна й немов жива. Леся довго уявляла, які відтінки має намішати, щоб вийшов такий гарний колір… Прозора бірюза, аж око ріже.
— Я лечу.
— Куди?
— Не знаю… Тримай мене за руку.
— Я тримаю.
— Мені це сниться?
— Ми не сон, ми — це ми.
— Я втрапила до раю.
Острів зустрів, неначе віки чекав лише на цих двох, а затим сховав надійно й надзвичайно красиво. Так красиво, що Лесі повсякчас паморочилося в голові…
— Ти бачиш це?
— Бачу.
— Це все наше?
— Наше.
Вони прибули в обід і оселилися в невеличкому готелі в затінку пальм і рослин, яких раніше не бачила навіть на картинках. Океан був скрізь. Хоч куди зирни — не сховаєшся. Він, певно, заглядає в думки й серце, приходить уночі, шепоче за спиною, бавиться з вітром.
— Неймовірно!
— Ходімо! Дивитися, як заходить сонце!
Пісок. Чистий і світлий, він грів їй п’яти й лоскотав. Велетенські кругляки, здавалося, виростали з нього, мов живі гіганти. А над водою нависали рвані хмари, білі-білі. Рай. І спокій. Їй хотілося плакати зі щастя. Ніжність не вміщалася в тілі й лилася назовні. Ще вчора були Карпати й сніг, а тепер вона скидала одяг — хоч ні, шкіру — й лишала один-єдиний нерв, оголений, як провід.
— Ти моя?
— Твоя.
Сонце сідало й будило незримого художника з рожевим пензлем, що розмальовував тут усе: океан, пісок, кам’яні брили, обриси гір, хмари, людей… Чи їхні думки. Леся лежала у воді… Рожевій, теплій. Він тримав її долоню. Удвох вони були подібні до суцільного полотна, на якому пишуть щастя. Тропічна ніч непомітно розвісила зірки.
Таких ночей було чотирнадцять. І стільки ж днів. Леся ховала їх углиб мушлі, у якій співала, здавалося, душа. Власне, тут усе співало. Найменшенька піщинка шепотіла: «Ш-ш-ш-ш, не заважайте щастю». І їм ніхто не заважав.
Вони були скрізь удвох. Повсякчас, щомиті, як навіжені. Немовби за хвилину світ подібно до сонця міг скотитися в безодню океанських хвиль. Неквапом блукали вуличками, хотіли торкнутися поглядом кожного куточка й квіточки. Їздили велосипедами. Наввипередки, щоб вітер в обличчя. Навіть діти заздро дивилися вслід. Шукали черепах і писали на панцирах уявні імена. Чекали на відплив, щоб пройтися рифом. Куштували десятки незнаних страв, годували одне одного з рук. Плавали в басейні, аж поки на шкірі починали бігати мурахи, ішли танцювати на невеличкому майданчику серед вогників. Милувалися місяцем, круглим, велетенським. Обом здавалося, що тут він має інакше обличчя. Потойбічне. Упивалися ніжністю до повної знемоги. Засинали в обіймах. Прокидалися, шепочучи крізь сон: