— Ти тут?
— З тобою.
— Можна й померти.
— Ти що? Я намалюю, як ми йдемо життям.
— Якими?
— Щасливими.
— Художнице… моя.
Леся розуміла, що ця вічність колись скінчиться, гнала ці думки куди далі, занурювала їх в океанські води й годувала ними яскраві зграйки риб. Не тепер. Ні. Не тепер. Не обмовилася й словом про повернення. Навіщо? Усе минає, усе. Біль і радість. Тож треба вхопити оцю мить тут і тепер, щоб пити щастя великими ковтками й ні за чим не шкодувати. Ніколи. Любов не потребувала запитань. Її любов. Його любов. І хай буде, що буде.
Останньої днини йшла злива, змивала в океан липку тугу.
— Не допоможе, — шепотіла.
Кому? Сама не знала. Її Вовк сидів поруч, іще поруч. На сторожі. З очима, у яких рожевий океан.
— Вовчику, а чому я?
— Бо ти.
— І все? Так просто?
— У моєму світі не було таких.
— Чому?
— Угорі насправді надто багато лицемірства й фальшу… Безмір. Людина не відає, чого сподіватися від самої себе. Що вже й казати про чужого! А тобі я вірю… Розумієш? Собі не вірю, а тобі вірю.
— І що буде потім?
— Потім? Буде завтра.
Завтра була зима й дім. Але якісь не ті, ніж були перед тим. Зима пізня, під ногами вже прокльовувалися перші квіти. А дім? Уперше за життя Леся хотіла, щоб дорога до нього тривала вічно. Натомість тримала Володимира за руку й хотіла лишити його коло себе. Вовк був похмурий, зосереджений і мовчазний, але не випускав своєї маленької дівчинки з обіймів ні на мить. Так тримаються за опертя у дванадцятибальний шторм, бо то єдина надія вберегти самого себе. Випадкові перехожі дивилися вслід незвичній парі, а їм було байдуже. Вони прагнули бачити одне одного, відчувати і… мовчати. Леся й гадки не мала, що в мовчанці може ховатися стільки запитань і слів. Однак вимовляти їх уголос було страшно. Повертатися в зиму теж. Власне, сама зима її не страшила нітрохи — закохана боялася, що в цій зимі не буде Вовка… поряд.
Коли ж нарешті автомобіль під’їхав до села, до її Бувальців, звичних і до болю рідних, Леся заплакала. Володимир торкнувся шкіри.
— Дівчинко моя…
— …
— Дай мені трохи часу.
— Гаразд.
— Я все владнаю…
— Гаразд.
Ніч забарвлювала світ у чорне. Обоє відчували, що це колір їхньої розлуки. Чоловік довго роздивлявся на пустку, де мав лишити свою дівчинку. Ще живі Бувальці вже спали, а неживі й без того проковтнула темрява. Тихо запитав:
— Це і є твій дім?
Вона завмерла.
— Так.
Мовчанка. Напружена. Зосереджена. Леся шукала очима його погляду, щоб усе зрозуміти раз і назавжди. Болить чи ні? Ану ж скаже, що все просто, що це яма, болото й треба тікати звідси? І все. Усі ж тікають. Але ні, він мовчить. Щелепи стиснуті. В очах гірко.
— Знаєш, там, нагорі… ми забуваємо, що є отаке життя.
— Зовсім?
— Майже. Гіпотетично припускаємо, але не бачимо… І так простіше. Значно спокійніше думати, що всі живуть, як ти.
— Але… тут є люди.
— Правда?
— Так. Є я.
— І як воно?
— Просто.
— Просто?.. Ти дочекаєшся?
— Тут усі чогось чекають. Дощу, врожаю, пенсії, дітей… Смерті… Того, що про нас згадають. Смішно. Але, певно, це місце ідеальне, щоб чекати.
— Ти моя душа.
— Твоя.
Коли душа йшла в темряву, боялась озирнутися. Ноги тремтіли, серце калатало, як шалене. Певно, впала б просто на порозі, якби не світло. Бабуся ввімкнула його зненацька й чомусь вийшла. А чому, і сама не знала. Теє… Потягло. Стояла в самій сорочці, боса, висохла, худа й сива-сива. Коли побачила онуку, перехрестилася, і роки зійшли з обличчя, як машкара.
— Лесю, ти… уже вдома?
— Еге.
Кинулася в обійми. Плаче? Авжеж, плаче. А ще пахне молоком і крейдою. Певно, грубку надумала підбілити.
— Рідненька моя!
— Бабцю!..
— Що?
— Ти пахнеш домом.
— Помитися треба, еге?
— Ні, бабуню. Відчуття домівки годі витруїти. А моя домівка тут.
— Атож. А де ж іще?
— Ніде.
«Ти зникла.
Я відчуваю, що вже весна.
А тебе нема».
Леся кілька днів звикала до зими… Повторно.
«Уже вдома.
Привезла весну із собою».
Смайлик підморгнув у відповідь. А жінка замріяно зітхнула. Невже це сталося з нею? А як приверзлося? Ось її Бувальці. Півень кукурікає на буді, Мурко дрімає, мукає в повітці Ромашка й жує торішнє літо. Чи так буває? Клопочеться коло грубки бабця, готуючи онучці найсмачніші страви. Прибігає тітка Дуся, оглядає засмаглу з голови до ніг, усміхається й нічого не питає. Ані слова.
Телефонує Віка, а вже назавтра приїздить з усім сімейством, щоб перевернути село догори дриґом. Баби мало з лавок не перекидаються, а потім хитають головами: мовляв, ото встряла дівка, бо ж чоловік — інвалід. Коли ж дізнаються, звідки, хто, скільки заробляє, туркочуть уже інше: «Оце так спобігла жениха! Диви, і хлопченя нагуляне йому як рідне». А Богданчик сміється безтурботно, немає йому поки що діла до дорослих пересудів, куди цікавіше, наприклад, ганяти Мурка.
Ось і тепер Віка спостерігала у вікно, як котище задерся аж на яблуньку й нявчав повчально, проте науки Богданчик, очевидно, не розумів, натомість хапав палицю й ставав навшпиньки, щоб дістати бодай до кінчика хвоста. Леся всміхалася. Вона теж усе бачила, бо саме малювала. Подруга пильно розглядала ще невикінчене полотно з мушлею, у яку піймався океан. А потім таки не втрималась і запитала. Запитання крутилося на язиці вже мало не півмісяця, а то й більше. Ще відколи Леся поїхала працювати в Карпати.
— Що?
— Що?
— Хто він? Лесю, ну признавайся!
— Віко… я не знаю.
— Тобто?
Леся зітхнула:
— Розумієш… Це Льошин старший брат.
Вічині очі стали круглі, як дві тропічні рибки, що на малюнку.
— Отой, що аж!.. Святі сили!..
— Так.
Віка вражено опустилася на стілець.
— Як, Лесю? Він же за тебе старший, певно, років на п’ятнадцять.
— На сімнадцять.
— Лелечко! І теє… Бандит колишній. Кажуть.
— Головне, ким є тепер.
— А хто він тепер? Олігарх крутий. Власник «Раю». Мережа готелів, кілька банків…
— І звідки стільки інформації?
— Читала про сімейку, коли Льошка на обрії з’явився. А тепер що? Вони ж, Лесю… вони ж… брати!
— Я знаю.
— І що?
— Чекатиму.
— На кого?
— На Вовка.
— На котрого?
— Тьху ти, Віко! Не ріж ти без ножа! І так не сплю, не їм! Он молюся всім куткам!
— А ти йому потрібна? Невже, теє… серед його товариства нема гідної, га? Ми ж, Лесю, миші!.. Руді мишки! Нулі! Ніщо!
— Знаю.
— І що? Невже аж так любиш?
— Сама себе боюся.
Віка спохмурніла.
— Що ж, подружко, ото він і є! Капець!
— Ні. Кохання.
Воно накрило жінку, як ковпак, що крізь нього навіть земля видавалася інакшою… Одягнутою в чекання. Довге. Терпке. Густе. От тільки, шкода, якого воно кольору, не розбереш. Зрештою Леся поклала собі розмалювати дні без Вовка спогадами про Карпати та острів із рожевими пісками. Малювала й розчинялася геть уся, до кінчиків волосся. Часом… відчувала дотики. Їй здавалося, що Володя стоїть за спиною й шепоче: «Мила моя дівчинко…» А потім торкається — і серце пташкою злітає вгору.
— Оце краса!
Рідні захоплено прицмокували язиками й стовбичили коло її картин годинами. Навіть Богданчик зупинявся, забувши про хвостату здобич у подобі Мурка. Ба більше, котище — звісно, з безпечної відстані — теж на них дивився, немов у вікно… Авжеж, у вікно… з іншою реальністю.
— Неймовірно! А що це?
— Океан.
— А оті сніги?
— Карпати.
— Господи, гарно ж як!.. Зараз заплачу.
— Що ти, бабцю!
— Нічого… Так. Аж серце защеміло. Ти малюй, дитинко. Малюй. Воно он бачиш, як виходить. Казка!
— То мій рай.
Бо в кожній лінії, у кожному згині, у кожному відтінку, у кожній найменшій цяточці ховалося кохання.