«Я в клітці.
Тут повітря затхле.
Все дихаю, а надихатися не можу.
Відчуваю, що за залізними прутами
кисень.
Легкий.
Солодкий.
Шкода, що не мій».
Леся розповідала дитині казку, час від часу забувала, що розповідає, і починала тихесенько наспівувати. Казка завжди була та сама. Про тата, що скоро, дуже скоро розплющить очі й скаже їм: «Привіт!» Будь-що має це сказати. Хай навіть світ, немов іграшковий м’ячик, скотиться в провалля, усе одно там, на днищі, він неодмінно розплющить очі. Мусить. А то морок поглине її. Страх і без того заліз під шкіру, липкий такий, холодний, усе повзає, коли-не-коли стискаючи серце, і тоді Леся вже не відчуває його. Лишається тільки біль, пекучий біль у грудях.
Скільки це триває? Вічність? Чотири дні й чотири ночі. Лише чотири. Лікар віджартовується: мовляв, чого носи похнюпили — ніби ж теплий. Та теплий. А значить, живий. Тільки один-єдиний раз, пізно ввечері, вимірявши всі потрібні показники, він розчаровано прицмокнув:
— Час би вже й отямитися, герою!
І пішов. Леся на все життя запам’ятала лункі кроки в нічному коридорі. Мов постріли. І кожен улучає в ціль.
На Олену Леонідівну було страшно дивитися. Медичний персонал, знайомці, навіть зграйка журналістів — усі відводили погляди вбік, щоб навіть випадково не ззирнутися з нею. У палаті стояли гіркота й задуха. Мовби два крила біди. Щоправда, згорнуті… до часу. Проте Леся відмовлялася вірити, що кома навіки буде кліткою для Вовка.
— Мій єдиний…
Шепотіла. Вбирала в себе кожну лінію. Цілувала руки й чоло. Легенько. Як вітерець, що з океанів усього світу збирає ніжність і трепетно несе до нерухомої скелі.
— Отямся…
Медсетрички вискакували з палати, уже за дверима розчулено шморгали носами, телефонували чоловікові, донечці, синові, мамі, таткові — усім, без кого не уявляли свого життя. Щасливо шепотіли в трубку своє «люблю-цілую!» й полегшено зітхали, натиснувши відбій. Біда їх обминула. Верталися назад, сиділи мовчки, іноді намагалися розважити хоч якось, бодай на мить, переказуючи свої болі й радості. Леся розгублено кивала головою, проте найчастіше не чула й слова. Щоправда, зрідка таки хапалася за ті оповіді: нехай хоч чуже життя втримає її серед людей, а то… Гнала чорні думки якнайдалі, щоб і дороги назад не знайшли. А вони вперто поверталися. Знов і знов. І приречено сідали в головах.
На п’ятий день майже вночі прийшов Олексій. Блідий, зі стиснутими зубами. Він дві години простояв… по той бік скла. Просто стояв нерухомо, неначе з каменю витесаний. Тільки от камінь… Хіба він плаче? Леся не підводила очей, але відчувала, що плаче. Та й як дивитися? Хто вона? Ніхто. Одному й другому. Такий собі ребус долі. Олексій, до речі, розгадав його так, як умів. Повернувся до колишньої дружини. А що? Трапляється. Певно, вродлива діва чекає десь у мереживній білизні, щоб утішити так, як уміє. Чисто тобі бонус із вершками, доданий до комплекту таткових банківських щелеп. Тесть пробачив. Хоч ні. Навряд. Удав, ніби пробачив. Виявляється, лукавити ви`гідно.
А плакати? Леся зрозуміла, що брат так і не зайде до брата. Не зможе. І Олексій справді зник, розчинився. Олена Леонідівна побігла наздоганяти, потім телефонувала, щось запитувала, про щось благала, затим сіла у своє крісло коло хворого й гірко-гірко, щоб ніхто не чув, прошепотіла:
— Льошка повернувся до своїх вершин…
І була ніч. Довга-довга ніч білого чекання. А вже зранку прибігла Віка й заповнила собою простір, як цунамі. Умовляла хоч на день піти в найману квартиру, потім облишила вмовляння, заходилася мало не силоміць годувати, торохтіла без упину, неначе тиша в цій палаті могла свідчити тільки про смерть.
— Диви, диви!.. Я про такі апарати й не чула навіть. Господи, а це що?! Ні, Лесько, з таким рівнем твій солоденький за два тижні бігати буде! Еге! Ото б діткам… у нашу обласну такі машини!.. Це ж скількох урятувати можна було б!
— Віко!..
— Що? Я нічого. Він у тебе красень! Диви, який герой! Ет, справжній чоловік! Сама б закохалася, їй-богу, коли б не серденько моє! Так, їж бульйон! Ну ж бо! Я й Олені Леонідівні припасла. Грець із тією ресторанною їжею! З неї ж користі аніякісінької! А тут домашній півник. Молоденький. Смакота! Слухай, Лесько, скажи як? Ну, як така свята жінка змогла вродити дві протилежності? Олексій хоч раз був коло брата?
— Був.
— І що?
— Зубами скреготав.
— Нічого! Нові вставить. Тебе бачив?
— Бачив.
— Щось казав?
— Ні.
— Ото вже лобуряка! Хай краще слідству копняка під зад дасть! Нікого досі не знайшли? Підозрюваних нема. Хтось комусь щось… Ні, не країна, а якась божевільня! Правда!
Леся слухала те бубоніння, сьорбала бульйон і сама собі дивувалася. Їй зовсім не хотілося знати хто. Що з того знаття? Подумаєш, назвуть: такий, мовляв, і такий… Скільки їх у списку? Ворогів? А втім… Хіба то вороги? Ні. Ворог той, кому ти ворог. А тут самі впливи, інтереси, вони рухають людьми, а не навпаки. Це ж що виходить? Єдиний ворог — влада й гроші. Смішно якось. Коли б не було так страшно, як уві сні.
Дівчина завмерла. Точно. Сон. Ось що важливо. Він їй снився. Власне, сновидіння тут усі були уривчасті. Леся дрімала просто в кріслі поряд із Володимировим ліжком, щохвилини дослухаючись до дихання. За ніч могла десятки разів жадібно кидати погляди. Дише? Дише. Гарно. Якби ж то вдалося намалювати порухи вгору-вниз… Музику життя…
— Ти тут?
— Я тут.
А ця ніч була інакша. Ніби й не ніч, а простір. Справді. І вони нарешті знайшли місце, де могли зустрілися… Уві сні. Вовк прийшов спершу звіром. Леся не могла збагнути, що це за місцина й звідки він з’явився. Здавалося, виріс із туману, міцно стояв на сильних лапах, а з живота без упину сочилася кров. Леся кинулася до нього крізь чагарі, обдерла собі шкіру, упала, доповзла навколішках і намагалася долонями затулити всі чотири дірки. Вовк мовчав. Дивився довгим-довгим поглядом сіро й ніжно. В очах горіли тисячі зірок. І всі для неї. Проте Леся знайшла оту єдину — і звір обернувся на людину. Чоловік міцно пригорнув її, майже сховавши у своїх обіймах, і колихав аж до ранку.
— Моя.
— Мій. Чому ти не приїхав?
— Намагався.
— Коли?
— Щохвилини.
— Справді?
— Авжеж. У нашій карпатській казці відпочивають діти.
— Вона їм сподобалася?
— Аякже. Вони навіть листи тобі писали. Я мав привезти… Я збирався.
— Ш-ш-ш…
— Ти коло мене?
— Коло тебе.
— Завжди… удвох.
Леся встигла покласти його руку на свій живіт.
— Утрьох.
Якби ж то можна було жити в сні! Лишитися — і по всьому. А більшого їй і не треба.
Віка завважила, що тиша якась підозріло довга, хоч Леся раз по раз підносила до рота пусту ложку.
— Лесю…
Тиша. Подруга присіла, обійняла міцно, поклала руки на живіт і вже мовчала. А що було казати? Що? Як порятувати?
— Лесю… Усе буде добре! Ріднесенька моя… Слухай!.. А може, тобі принести пензлі й фарби?
Леся всміхнулася:
— Принеси.
Як вона сама не здогадалася? Авжеж. Оцей скляний замок треба розмалювати. Правда. Леся заповнить простір малюванням, розвісить геть усі полотна, а вони рано чи пізно змусять його отямитися.
— Він мій!
— Та твій! Чий же ще?
— Я намалюю йому нове життя!
— Аякже, намалюєш! Художнице, ти здатна намалювати й не таке.
Фарби лягали органічно. У них співало літо, крутилися в травах сни, а небо розгортало свої безкраї плеса. Леся малювала шалено, пристрасно, надсадно. Як смертник, що мусить устигнути найголовніше, перш ніж електричний струм прониже тіло. Ніч і день змішалися. Усі зникли. Вона нікого не помічала, не чула, хоч і слухала… віддих… Його віддих… Це все, що їй було треба.
Лікар вояцькою ходою ступив до палати, з надією кинув короткий погляд на пацієнта, але тривоги не виявив і порухом брови, натомість захоплено роззирався довкола й чухав потилицю.
— Теє… кльово! — і вже розгублено додавав: — Онук… Петько каже так, коли відпад. Тьху ти, знову він!