— Вчишся?
— Останній курс.
— Господи! Невже у Бувальці?
Леся всміхнулася:
— Туди.
Заблимав телефон, новомодний, такого Леся не бачила.
— Алло, ні, брате, мене не буде. Обставини змінилися. Потім розповім.
— Брат?
— Угу… От якби не Вовчик, збив би тебе сьогодні хтось інший.
— Не смійся.
— А я й не сміюся… Боюся, що то міг бути не я.
І знову дорога, цього разу біла-біла. Вони гомоніли, гомоніли, гомоніли, не помічаючи, як небо скидає згори цілий простір, а той лягає саваном на поля, чіпляється за ліс, ворушиться в долонях вітру.
— Я хочу побачити твої картини.
— Але… — Леся думала про бабцю й Віку.
— Соромишся?
— Ні… Не хочу хвилювати.
— Невже я такий страшний?
— Як усі люди… Тільки трохи страшніший… можеш бути.
Він усміхався. Леся теж. І навіть зима шкірила білі зуби.
Дівчина все-таки наважилася завести гостя в дім. Вагалася, але небо зглянулося. Перед тим якраз забігла тіточка Дуся й врятувала ситуацію, бо першою привіталася, запросивши раптового гостя до столу. Чоловік погодився, проте навіть старий, мудрий Мурко помітив, що гостеві незатишно.
Озирається он як. Мов у музей потрапив. Няв. На піч витріщився: певно, мізкує, чи справжня, еге? Вікна скляні мацає. Що, не бачив такого, володарю пластику й металу? Пху! Ще на долівці покачайся, щоб упевнитися, що то дошки, старі й діряві. О, а об грубку таки потерся. Обтрушуй теперечки костюм від Дольче й Габбани чи від… як його… Юдашкіна. Держслужбовець чортів. Ет, не годиться шляхетному котові лаятися. А то б як розтулив пащу, а ще б краще випустив пазури… Щоб біль відчув. Згадав, що з плоті й крові.
— Спасибі… за чай!
— Будь ласка!.. — усміхалася на всі тридцять два Віка, а нишком шепотіла: — …що не вдавився.
— Я не знав, що дитина в хаті.
— Нагуляна.
— Віко…
— Ні… я нічого такого не мав на увазі. Просто без подарунка.
— Звикли ви дарувати. Ліпше заробити дайте на дитину.
— Бабцю…
Спантеличений гість озирався розгублено. Відчував, що йому тут не раді. Немов із вулиці без запрошення вдерся й брудними руками святиню чіпати надумав.
— Мені вже, мабуть, час. Спасибі за гостинність!
— Еге.
— Приємно було познайомитися!
Леся подумки дякувала тітці. Мудра тіточка розуміє. Усе розуміє, більше від самої Лесі. Дивиться на дівчину й знає, що їй тепер над усе хочеться залізти на піч, укритися ковдрою аж по вуха й слухати вітер, щоб як у дитинстві… Натомість пішла проводжати гостя. Двері за ними зачинилися, і малий Богданчик смішно ткнув пальцем:
— Пхе…
Олексій завів машину одразу ж, немов вона тільки того й чекала, щоб якнайшвидше втекти зі снігових заметів у звичну цивілізацію, однак сам чомусь не поспішав, стовбичив поряд із дівчиною й зазирав в очі. Певно, у літо прагнув потрапити, зелене таке, аж до шалу.
— Твої малюнки надзвичайні.
— Дякую!
— Я вже десь бачив схожі. Цілковитий нездара, але змушений схилити голову. Талант!
— Успадкувала.
— Правда?
— Від мами.
Чоловік раптом став схожий на хлопчика.
— А я б хотів тебе зі своєю мамою познайомити. Ви сподобаєтеся одна одній.
Леся мовчала. А що їй було казати? Чоловік зрозумів мовчанку по-своєму, гаряче обійняв за плечі, і дівчина стала крихітною сніжинкою в чужих долонях.
— Я не можу тебе забути.
— Це мине.
— Коли?
— Коли-небудь.
— Не хочу.
— Дерева теж думали, що літо вічне.
— Божевілля. Ти все таки чаклунка.
— Ні. Звичайнісінька сільська вчителька… малювання.
— А це не те саме?
— Іноді.
Іноді. Як часто ми щось робимо, запевняючи себе, що це тимчасово, не назавжди, а так, просто… Однак учора якось непомітно переходить у сьогодні, сьогодні наповнює завтра… І так день при дні. І вже не даси ради нічому тимчасовому. Надто, коли тимчасове — це гра. Навіть дорослі грають в ігри. Це так, дрібничка. Щось несерйозне. Забавка. Приємна, але несправжня. І спинити її можна будь-коли. Треба просто сказати собі: «Годі!»
Олексій був переконаний у тому.
— Льохо, що це за бридня? Граєшся з дівкою в шляхетного лицаря. Бери, як кортить, а потім — бай-бай!
— Облиште. Цікаво мені.
— Анжелка дізнається, її татусик зіб’є бучу. Ото цікаво буде!
— Не дізнається. Та й у неї самої пір’ячко на писку!
— Ну, скажи, чи є заради чого ризикувати?
— Облиште.
— Він, теє, закохався, здається.
— Та йдіть ви!
— Усе, капець Льосі… Депутата обкрутила селянка. Сенсація!
— Комедія!