— Досить базікати!
Чоловік дратівливо відмахувався, а потім перестав говорити про Лесю взагалі. З усіма. Табу наклав, роти позатикав. Друзяки покрутили коло скроні для годиться, а затим махнули рукою: мовляв, бавишся, то й нехай! Коли що… сам винен. Попереджений. Йому ж чомусь було… байдуже. Однаковісінько. Аби чути, як плаче скрипка всередині. Голосить, сміється, тремтить… З нею щемно, без неї тужно, хоч серце з’їж. Олексій мучився тиждень-другий, а потім зривався й летів у ті забуті Богом Бувальці, як на прощу, щоб просто побачити… А коли й не побачити, то постояти під вікнами. Заспокоював себе: мовляв, грається. Навіть машину часто-густо лишав серед поля і йшов пішки, ховався попідтинню, як злодюжка останній, щоб зловити в освітленому вікні її тінь. Дожився. Ловить тіні… А сказати «годі!» не може, бо тої самої миті світ зробиться нудний.
— Що тобі снилося цієї ночі?
— Я малювала.
— Уві сні?
— І ввіч.
— Я зараз приїду.
— Ти що, я в школі! І так усі плескають. Твій «Порш» і сліпий у Бувальцях уже знає.
— Я приїду іншою машиною.
— А потім?
— Ще однією.
Її голос чи то сміється, чи плаче:
— І надовго їх вистачить?
— На наш вік вистачить.
— Жартуєш?
— Лише дозволь.
Слова — бульки, бо він приїздив усе одно, коли міг і коли хотів. Не з’являвся місяць, потім їздив щодня. А телефон ставав гарячим від дихання й слів кожного, як казала бабця Зоя, Божого вечора. Віка ж лаялася, не криючись:
— Лесю… Ні, ну ти скажи, як його дружина цього не помічає, га? Він же теревенить більше від сільської баби.
— Не знаю.
— Певно, думає, що про роботу. Точно! Воно ж депутат!
— Віко…
— Що? — Притислася міцно, обійняла й прошепотіла на вушко: — Закохалася?
Леся мовчала. Якби ж хто розтлумачив їй, яке воно, те кохання.
«Кохання —
це коли джміль знаходить невидиму квітку
серед лугу,
де від барв ріже око».
Леся помітила це першою й нікому не сказала. Жодній живій душі. Навіть квітці. Усе було, як завжди, хіба що весна пробивалася всюди. У повітрі пахло чимось живим, а ще воно ворушилося. Малеча, середні класи й випускники вибігали на шкільне подвір’я галасливою юрбою, щойно лунав дзвоник, сповіщаючи про перерву. Чи про малу, чи про велику — байдуже. Головне, щоб до сонця й на першу траву. Навіть учителі не стримувалися: якнайшвидше заносили журнали в учительську й виходили на ґанок чи просто ставали коло відчинених вікон. Леся дуже любила стояти коло вікна. З першим теплом вона відчиняла його у своєму кабінеті навстіж, щоб і яблунька могла потрапити на урок. Дівчина, коли ніхто не бачив, торкалася гілочок, перевіряючи, чи скоро з крихітних пуп’янків з’явиться рожеве марево квіту. Ніби весілля чекала… яблуневого.
Коли вперше помітила Ростика, уже й не пригадає. Може, той приходив до кого зі старшокласників за ділом. Власне, хлопця важко було не помітити — надто яскрава особа. Ох і попсував він нерви всьому педагогічному колективу, доки два роки тому вчителі не випхали хлопця в доросле життя й полегшено зітхнули: мовляв, як утне щось серйозніше, то вже не наш, а батьківський головний біль. До речі, батьки були цілком порядні люди, заможні, мали два бутики на базарі й могли дозволити собі придбати майже все, крім синової покори. Таких, як він, називають поганими хлопцями.
Ростик навик курити ще в початкових класах, алкоголь поспитав не набагато пізніше, іноді бавився травичкою, виміг у батьків крутий байк і ганяв Степовим зі швидкістю вітру. Навчанням не журився, хоч був не з дурних. Друзів заводив швидко й так само швидко відкидав зайвих. Ковтав свободу, ловив кайф, жив легко, як вільний птах… До того весняного ранку.
Леся й припустити не могла, нащо Ліля вийшла у двір, ба навіть стояла з однокласницями. Ті ж, помітивши Ростика, дружно оголили зуби, бо нічого більше при дорослих оголити не могли.
— Ото б прокататися!
— Звір, а не мотоцикл!
— Галько, замовкни! Почує.
— І нехай! Я б із таким прокаталася хоч до старої ферми, хоч за ферму.
— Куди?
— А що? Кльовий пацан!
Але пацан і не дивився на дівчат. Якби навіть перечепився об котрусь, то навряд чи завважив би. Хіба вітер помічає колоду посеред поля? Отож! Але того дня Ростикові судилося перечепитися… об сірі очі. Чисті-чисті. Неначе у воду з головою шубовснув і не знав, чи допливе до берега. І де той берег, не бачив.
— Дівчата, помітив!..
— Ой! Справді! Дивиться!
— На кого?
— На кого, на кого? Мо’, на вас, курки скубані?..
— Галько, ну ти й шкура!
— Покататися кортить!
— Дивись, щоб не гепнулася! Пішов. Озирається.