— Ти чого, брате?
— Все о’кей.
— Льохо, не тумань. Кажи, що?
— Нічого. Відчепися, дійняли вже.
— Так… Ти ж мене знаєш. Усе одно докопаюся. Кажи, як є.
— Несерйозно все.
— Баків не забивай. Я ж не перший день живу. Бачу, що справа кепська. Що?
— Є одна дівка.
— Одна?
— Не знущайся. Закохався я.
— Що?
— Так. По-справжньому. Як зашморг на шиї висить. Не вдихнеш, не видихнеш. Навіжений, братику. Клініка. Жити не хочеться.
— Серйозно, значить…
Олексій бив кулаком у стіну, методично, як зламаний маятник, запрограмований на власне знищення. Брат мовчав. Дивився й мовчав. День, другий. На третій прийшов із самого ранку, зволік із ліжка сонного, потяг до води й ну жбурляти каміння. Пускав бабки` далеко. Вони торкалися поверхні безліч разів, проте все одно йшли під воду.
— Ми — як вони.
— Хто?
— Камінчики. Хоч скільки об воду бийся, усе одно колись на дно підеш. То чи варто мучитися?
— Ти про що?
— А нічого! Переживемо хитавицю, брате, переживемо. Розлучайся, — і глянув просто у вічі, — якщо любиш…
— Як? Ти що? Тесть роздушить.
Чоловік кинув величезну каменюку, а та блискавично пішла під воду.
— Не роздушить. Дамо собі раду. Брате, ти хоч скажи, хто вона?
Олексій шоковано дивився на водний простір із мільйонами камінців на дні й усміхався… чи не вперше за кілька місяців.
— Учителька.
— Хто?
— Малювати дітей вчить… у селі.
Старший брат присвиснув і забув, що тримає в долонях камінь.
— Оце ти, Льохо, попав!
— Сам знаю.
— Певно, то таки неймовірна земля, — шоковано констатувала Віка, усоте перепитуючи, чи правильно розчула.
— Авжеж… Учора приїхав. Навіз подарунків — кімнати замало. Зацілував бабцю… Руки цілував. Уявляєш?
— Отакої!
— Носив по хаті.
— Бабцю?
— Ні. Мене.
— Не підірвався часом?
— Віко… Я не знаю… Що це? Як це?
Голос подруги шукав опертя, але не знаходив. Логіки ж ніякої, хоч утопися.
— Кажеш, розлучається з дружиною… Ну, не знаю, Лесю, це, певно, для бізнесу його капець! Тесть кисень швидко прикрутить. І наважився… Щось тут не те.
— Не знаю… Я вже нічого не знаю. Нічогісінько! Сьогодні в школі був, привіз три десятки нових ноутбуків, спортзалу обладнав усім, чим треба, а у своєму кабінеті за мольбертами я вже просвітку не бачу. Зате Йосипівна цвіте й пахне.
— Еге… і отрутою сходить. Знаємо. Бідолашна. Певно, прикидає на самоті, чи можна з десяток років пластикою приховати? А що? Жінка досвідчена. Вона, Лесюню, у святу наївність точно б не гралася. Але… і шампанського не пила б… на весіллі.
— На весіллі?..
— Не знаю, подружко, ой не знаю… Сама думай.
— Що?
— Що-що? Чи встрявати в цю казку…
— Казку?
— Ну ти й дурненька! Хай тітка Дуся з бібліотеки прихопить. «Попелюшка» зветься.
«Знаєш, я звик до одного дерева у дворі…
Другого ніяк остаточно не приберуть.
Але коли це станеться…
оте, що лишилося, певно, також забуде,
що їх було два».
Лесі наснився сон. У ньому були тисячі дерев, і вона йде поміж них, немов яким нескінченним тунелем заввишки аж до неба. Десь гомонять люди. Здається, з-за кожного дерева хтось украдливо шепоче: «Спинись!» І вона відчуває, як сила й справді покидає її, а ноги хтось забиває в кайдани. Леся опускає очі й бачить, що вони золоті, зі щирого золота, але чомусь важчі за каміння. Іти несила. Зовсім. Голоси довкола вже кричать: «Спинись!» Вона плаче, бо розуміє, що негодна ступити жодного кроку й мусить лишитися в цьому лісі-тунелі навіки, нерухома, із золотими кайданами на ногах. І коли вже дихати стає боляче, з протилежного боку тунелю, звідти, де все таки мав бути вихід, до неї біжить вовк. Гарний. Сильний. Вільний. Він зупиняється за півкроку. Дивиться… і плаче. Із сірих очиськ котяться справжні сльози, бо звір розуміє… Якщо Леся не ступить назустріч, вони застрягнуть у лабіринті вдвох… Навіки… За півкроку один до одного…
Прокинулася мокра, розтривожена, весь день ходила, мов тінь.
— Що з тобою, дитино?
— Нічого.
Віка дзвонила й питала те саме. Тітка Дуся вголос ні про що не питалася, однак її очі мовчати не вміли, навіть Богданчик тицяв пальчиком у груди: мовляв, хрещена, ти чого?
Коли до двору під’їхало дороге авто, у Бувальцях кожна хата знала, що депутат до Лесі прилетів… теє… на крилах кохання. Жінки дивувалися, чоловіки чухали потилиці, а Йосипівна по всіх кутках мало не в рупор кричала, що покійна Устина таки навчила дівку чогось… Бо де? Де таке бачили, щоб шанований чоловік життя руйнував задля селючки нещасної? Задля сиротини. Задля байстрючки. Задля малярки пришелепуватої. І співала вона так, аж поки старший Панський особисто крізь зуби процідив: