Чоловік обіймає й притискає до себе, дихає коло вуха й шепоче:
— Авжеж. Просто… раніше ти жила в сутінках.
Леся ковтає щось гірке. Робиться гидко. Не від того, що справді живе в сутінках, а тому, що сутінки — ціла країна.
— Невже?
— Авжеж, крихітко. Я покажу тобі справжнє життя.
Леся здригається й шепоче самими вустами, щоб тільки шкіра на його грудях могла розчути:
— А що, як усе… навпаки?
Коли пізно вночі дівчина засинала, то останнє, що бачила, була зірка, велика-велика. Здавалося, ще мить — і зірка зірветься з вишини, упаде й розіб’є скляний ковпак, за яким небожителі ховають від себе живе небо.
— Ти вже спиш, Лесю?.. А як же?..
Господар розчаровано поставив на стіл із якогось чудернацького дерева два келихи, наповнені чимось надзвичайно дорогим. Тихо вилаявся. А тоді все ж таки вкрив дівча ковдрою й довго-довго сидів при свічках, щоб просто дивитися…
Леся погано розуміла, що відбувається. Тільки й могла широко розплющеними очима дивитися довкола, як маленька кумедна пташка, яку зненацька спіймали й посадили в клітку… Ні, не в золоту. Золото, виявляється, матеріал не найдорожчий. Дівчина навіть дивуватися стомилася. Ще й швидко так. Запас дивування вичерпався, емоція перегоріла. Нема її. Хіба що шок, але навіть до нього гостя звикла.
— Оце італійські меблі. А це я придбав у Венеції. А це…
Дівча кивало, торкалося розкішних поверхонь і боялося, ніби вони можуть ударити струмом.
— Лесю, ти чого?
— Нічого. А скільки це все коштує?
Олексій цілував її вушко й ховав обличчя у волоссі.
— Нащо такій вродливій голівці втомлювати себе цифрами?
— Не знаю…
— Звикнеш. Це все твоє, бо ти моя.
— А хто це вирішив?
— Я. Ой, треба рушати! Ми спізнимося. А мама, уявляєш, колишній педагог, не любить, коли спізнюються.
— Мама?
Чоловік обійняв.
— Авжеж! Я обіцяв познайомити її з тобою.
Леся їхала, не розуміючи, нащо це робить. Здавалося, що колишній, звичний, світ руйнується на очах, а нового вона не може осягнути. Господи, та невже це все відбувається з нею насправді?! І так серйозно?! Натомість Олексій усю дорогу гомонів, гомонів, гомонів… Про сім’ю, про маму, про старшого брата, про дитинство, про море, пірси й риб з очима, у яких віддзеркалювався шторм, про тотальне безгрошів’я й перші заробітки в дев’яностих, про бізнес, спершу дрібний, а потім солідніший, про потрібних людей, про бізнесові плани й сфери впливу… Леся слухала одним вухом, споглядала дерева крізь вікно й чомусь, немов у своєму сні, хотіла кричати «Спинись!», але мовчала, неначе відірваний листок, що його несе течія, крутить ним на всі боки, ще не топить, але вже не випускає.
— Ось ми й приїхали!
— Тут живе твоя мама?
Олексій наморщив чоло й винувато розвів руками.
— Ну, така вона в мене відстала. На більше не погодилася, хоч як умовляв. Я й сварився, але Вовчик, брат, чомусь заступився. Сказав, що має бути все, як вона хоче.
Леся стояла перед цілком звичайним подвір’ям із м’яким килимом трави під ногами й велетенськими квітниками по обидва боки. Квітів тут було стільки, що від пахощів паморочилося в голові. А серед різнобарв’я лежав немов із новорічної ялинки зірваний будиночок-іграшка. Невеличкий і весь скляний. Замість стін будинок мав вікна. Великі й маленькі, круглі, овальні, квадратні й прямокутні — словом, усякі. Певно, той, хто в ньому жив, почувався, немов на долоні, відкритий усім вітрам.
— У тебе руки холодні. Змерзла?
— Ні.
— Ходімо.
Дівчина ступила крок уперед. Власне, вона не розуміла, чого так хвилюється. І чого погодилася на це знайомство, на ці стосунки. Та й чи давала згоду? Але запитання розвіялися, щойно їм назустріч вийшла жінка, закутана в плетену хустку. Леся хіба тільки встигла здивуватися, нащо вона — та хустка. Адже господиня мала очі, у яких відбивалося сонце. Теплі-теплі.
— Добрий день! Я Олена Леонідівна. Мама.
Дівчина знітилася. Оте слово «мама» в одну мить зруйнувало примарні перестороги.
— Леся.
Жінка всміхнулася приязно:
— Значить, донечка?
Леся кліпнула. А Олексій вражено роззявив рота:
— Як-як, мамо?
Господиня зиркнула на нього спідлоба, немов на учня, що не вивчив уроку.
— Ну, не твою ж Анжелу було донечкою називати, правда? А Леся — доня. Ходімо, дитино, у дім. Ти, кажуть, малювати вчиш?
Леся кивала й слухняно йшла вслід, бо несподівано для себе віднайшла споріднену душу. І не треба було довгих розмов, спостережень та вивідувань. Буває таке. Люди бачать одне одного вперше й розуміють, що стріли своє.