— А я не заблукаю?
— Дурненька. Я тебе дістану й на іншому континенті. Ось стежкою йди, не звертай нікуди. Там озеро є… у формі серця. Уяви! Природа сама втнула.
Дівчина лишилася сама. Стояла, дослухаючись до шелесту над головою, і думала про те, яка вона крихітна. Цяточка просто. Натомість велетні шепотіли про вічність, мовби дівчата секретами ділилися. Тільки ш-ш-ш-ш. Зненацька наскочив вітер.
— Знайшов?
Знайшов. Він лащився, ліз до рук, грався із сукнею, а заразом звідусіль зносив воду, неначе велетенську ковдру стягав, щоб небо вкутати. Стемніло миттю. Леся не встигла й рота розтулити, як згори полетіли перші краплі. Неспішно, неначе хтось уповільнював їхній рух. Коли ж вони долітали до твердої поверхні, то розбивалися на десятки дрібних скалочок і… дзвеніли в повітрі.
Леся завмерла в полоні раптової зливи. У кишені вистрибував телефон, але на те зважати не хотілося. Люди зникли. Думки, хвилювання, турботи розчинилися. А душа розцвітала квіткою в цілковитій гармонії з усесвітом. Леся розкинула руки і звела обличчя догори, а потім танцювала, як маленька, щоб неодмінно в калюжу стрибнути. Вода була тепла. Угорі, під ногами, у землі. Скрізь. Змокнувши до рубчика, дівчина вийшла до озера у формі серця. Воно було невеличке, на долоньку лягти могло. Однак тепер водна поверхня тяглася до неба довжелезними срібними нитками, і Лесі здалося, що озеро прагне сплестися з небом в одне ціле. А потім…
Крок.
Поруч силует чоловіка.
Дощ між ними.
Очі в очі.
І Леся розуміє, що вже їх бачила.
Тричі.
Наяву і двічі в снах.
Тільки тоді вони не належали людському обличчю.
Бо були вовчими.
Злива. Небо. Двоє. А хтось вище пише історію першої зустрічі, пише гарно й натхненно, час від часу розправляючи змоклі пір’їнки за спиною, бо йому дуже хочеться скласти свій іспит на «відмінно».
Через три хвилини, які двом видалися вічністю, до озера підбіг Олексій, тримаючи в руках запізнілі парасольки.
— Ну, ви й чудні обоє! Треба було хоч під дерево сховатися! Ну що? Познайомилися?
Льоша накрив Лесю парасолькою, обійняв і всміхнувся:
— Це моя Леся. Лесю, це мій старший брат — Володимир. Тепер ви знайомі. Це ж треба, наскрізь змокла. Нуте, хутко в машину! Вовчику, чого стоїш?
Леся майже не пам’ятала, як вони йшли назад. Вона вже не бачила ні дерев, ні трави, ні дощу. Серце тьохкало й просилося, щоб його випустили, але дівча не знало, як це зробити. Володимир… отой, що з очима вовка, ішов поруч, його можна було торкнутися, якщо просто відвести руку вбік. Але навіть дощ між ними кипів. То що могло статися від звичайного дотику? Леся дивилася на воду під ногами, відчувала, як хлюпає у сандалях, а ще до мурах у тілі боялася підвести очі, щоб випадково не натрапити на погляд у відповідь, бо тоді… просто згорить. Як метелик, що наважився торкнутися крильми вогню.
— Що це з вами? Як води в рот набрали!
Володимир лишився під дощем, бо відмовився від парасольки. Вода змивала з дужого тіла залишки слів… дивних слів. Тих, що їх він так і не промовив уголос: «Я бачив тебе маленькою дівчинкою в лісі, де ніколи не був». Божевілля. Натомість проказав перше, що зірвалося з язика, банальне до кольок у животі:
— Приємно познайомитися… нарешті.
Леся ніби не чула. Хіба що стукіт у грудях. Шалений, дикий стукіт. Немов хтось тікає від убивці і в останні хвилини життя стукає в перші-ліпші двері — рятуйте! Невже то серце? Її серце?
— Лесю, ти чого мовчиш? Змерзла?
Вона замотала головою, а Володимир устиг помітити, як із довгих вій злетіли залишки води. Які очі… у них застрягла земля з цілим усесвітом разом, і тепер вони кружляють у райдужній оболонці, спіймані, як він.
Його впіймали.
— Вовчик це місце знайшов… Лесі сподобалося, правда?
Знову киває. Їй хочеться бігти звідси. Щодуху. Йому теж. Натомість обоє вдають, ніби все добре. Льошка зиркає то на наречену, то на брата й нічогісінько не може второпати. Не сподобалася? Не сподобався? Що? А потім заспокоює себе рятівною думкою: «Злива винна!» У людей завжди винна погода. Бо що це? Сили, нездоланні сили.
«Ніколи
нікому
не вдасться приручити любові.
Вона єдина емоція,
яка не вміє коритися».
Леся випустила телефон із рук, той шурхонув на підлогу й розлетівся на частини. Дівчина опустилася навколішки, заходилася збирати деталі, однак пальці так тремтіли, що просто не слухалися. Вона не могла опанувати рухів власного тіла. Якби ж то тільки тіла! Бідолашна розплакалася.